Варвара Денисенко, Бориспільський ліцей імені Костянтина Могилка

Вчитель, що надихнув на написання есе – Скрипник Тетяна Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Мене звати Варя, і мені було чотири роки, коли почалася війна. У той момент я жила в Алчевську, Луганської області, і все відбувалося буквально поруч зі мною та моєю сім’єю: шок, обурення й незнання, що буде далі.

У чотири роки я ще цього не розуміла, але зі слів батьків знаю — це було страшно.

А потім через декілька тижнів ми вже були на вокзалі. Товпи людей, які хотіли якнайшвидше виїхати та залишити своє минуле життя, розпочавши абсолютно нове, товклися в черзі за квитками.

За збігом обставин ми їхали в одному вагоні з сім’єю мого друга. Йому також було чотири роки, і він так само, як і я, не розумів, що відбувається.

Після переїзду до Борисполя, Київська область, зв’язки з цим хлопчиком та його сім’єю обірвалися. Але те, що відчувала моя сім’я в ті дні, повернулося до нас через вісім років.

24 лютого 2022 року війна дісталася нас знову. Але якщо тоді я була малою та простодушною, то тепер я вже все розуміла.

Істерики батьків, товпи людей на вокзалі та усвідомлення, що більше не буде як раніше, повернулися.

Зараз усе вже простіше: бачиш тривогу, читаєш інформацію про те, що відбувається, і розумієш, чи вона буде довгою. Але на початку повномасштабної війни сама думка про повітряну тривогу викликала несамовитий страх.

Я пам’ятаю, як, будучи в Києві, ми спускалися сходами з десятого поверху, адже, як було відомо, на ліфті їхати було небезпечно. Ми тягли з собою найважливіші речі, а мій батько ніс на руках мого дев’ятимісячного брата.

Кожна тривога для мене дорівнювала смерті.

Пам’ятаю перший раз, коли ми пішли в підвал: я сиділа й плакала, бо думала, що кожної хвилини або навіть секунди мене та моїх рідних може просто не стати в живих.

У той момент я думала про те, скільки не встигла зробити за своє життя і якою марною буде моя смерть.

Через якийсь час ми приїхали до Ужгорода. Нас дивувало, що тут люди так безтурботно себе поводять, але саме це давало нам змогу почуватися в безпеці. Це дало нам сили знову стати спокійними й на деякий час забути про події, які ми переживали буквально тиждень тому.

Пройшло вже одинадцять років від початку воєнних дій на сході та три роки з початку повномасштабної війни. Моя сім’я повернулася до Борисполя, і життя тут уже налагодилося.

Я вже не так бурхливо реагую на тривоги, мій психічний стан покращився, і, загалом, я, як і всі підлітки, стараюся проживати свої роки юності добре — настільки, наскільки це можливо.

Але все ж у мене досі є той спогад про себе 24 лютого, і я досі думаю: що б сталося, якби ми не виїхали з міста? Що б сталося, якби ми поїхали в іншому напрямку? Що б сталося, якби ще 2014 року ми не виїхали з Луганської області й залишилися там жити?

Для багатьох дітей України ця дата залишиться в пам’яті назавжди й, як гострий ніж, буде ділити життя на «до» і «після».