Трофимець Антоніна, ДПТНЗ «Шосткинське ВПУ»
Вчитель, що надихнув на написання есе – Скомороха Наталія Петрівна
«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»
Подія, яка змінила все… Це не один день. Це тисячі років людського вибору.
Коли людина вперше взяла до рук зброю, щоб убити іншу, але таку ж людину, світ перестав бути колишнім.
Спочатку це була палиця… З кожним новим винаходом зброї ми ще більше віддалялися від того, що робить нас людьми.
А коли в наших руках опинилася ядерна зброя — ми остаточно перейшли межу. Тепер звичайні люди можуть вирішувати долі інших, навіть тих, кого ніколи не бачили. Одне рішення може стерти з лиця землі міста, знищити сотні тисяч життів.
І найстрашніше те, що життя — єдине, що не можна повернути, — більше не вважається найвищою цінністю.
Це вплинуло не лише на політику чи історію… Це зруйнувало моральну основу нашого світу.
Замість того, щоб фінансувати лікарів, інженерів, учителів, художників, музикантів, будівельників, замість того, щоб вкладати кошти в дитячі садки, школи, парки, музеї, суспільство витрачає мільярди на розробку нової зброї.
Одні створюють загрозу для світу, інші її підтримують. Зброя стала загрозою для всіх. А ще з’явилася байдужість…
У нашій країні війна… Це найбільша біда, найстрашніша подія, яка змінила все: погляди, цінності, сенси.
Найгірше — не ракети. Найгірше — звичка до них. Люди перестали плакати від новин про загиблих. Перестали дивуватися цінам, зрадництву, несправедливості.
Світ втомився від власної болючої реальності. А ті, хто мав би захищати, будують собі бункери з бетону й брехні.
Ми шукаємо допомоги, і знаходимо її не від тих, хто має владу, а від звичайних людей.
Від тих, хто сам має небагато, але віддає останнє. Волонтери, збори, допомога літнім людям, тваринам, людям з інвалідністю… Цей список можна продовжувати. Це і є справжня сила.
Влада часто відвертається. Приймаються закони, які не працюють.
На жаль, усе, що ми чуємо від тих, хто при владі, — це чергові обіцянки й брехня. Розпалювання ворожнечі, мізерні пенсії, захмарні ціни, абсурдні зміни у правописі, зроблені лише заради прибутку…
Усе це перекладається на плечі тих, кого мали б захищати. Уряд мовчить про злидні… І це — наша щоденна поразка.
Ми бачимо країну, з якої масово виїжджає молодь, бо не бачить тут майбутнього. Ми боролися за уявне краще життя і уявне майбутнє, але для нас там немає місця. Люди зневірені, стомлені…
Але ми все одно будемо шукати світлі місця в цій непроглядній тьмі.
Ми не чекаємо наказу згори, не покладаємося на обіцянки з високих трибун. Ми допомагаємо тим, хто поруч.
Справжня сила — не в кабінетах, а в серці звичайної людини. Іноді допомога — це не гучні заяви, а прості дії.
Купити квіти у бабусі на вулиці — вже акт турботи. Погодувати кошеня, підняти сміття з дороги, перевести бабусю через дорогу, обійняти того, кому важко… З цього починаються великі зміни.
Коли не ламаємо, а саджаємо. Коли не кричимо, а слухаємо. Коли не звинувачуємо, а підтримуємо. Коли не ненавидимо, а любимо. Коли поважаємо, а не зневажаємо. Коли не проходимо повз…
Тоді ми вже змінюємо світ. Маленькими кроками, щоденними зусиллями, добром, яке не потрапить у новини, але залишиться в пам’яті.
Це наша вперта боротьба. Ми не зламаємось, доки хоч один із нас буде чинити добро.
Кожен добрий вчинок — це крок до будівництва нової України: країни з гідною оплатою праці, з нормальними дорогами, з чистими вулицями…
Країни, в якій не соромно жити, яку не хочеться залишати. Країни, в якій хочеться жити, а не виживати.
Настане день, коли фраза «Я з України» перестане викликати співчуття. Вона викликатиме повагу.
І це буде не лише через перемоги у війні, а й через перемоги над собою. Через здатність тримати одне одного. Через силу, яка виростає з добра, підтримки, гідності.
Настане день, коли допомога і підтримка стануть нашою справжньою зброєю. Ми дамо відповідь тим, хто будує імперії на страху. Імперії, які повинні померти. Це шанс вижити і збудувати нову країну.
Ми або збудуємо країну самі, або нас поховає наша байдужість і наше мовчання.
Ми сильні, коли єдині! Ось де справжня сила допомоги.







.png)



