Обловацька Каріна, 9-Б клас, Ліцей №193 імені Олега Мудрака Подільського району м. Києва
Вчитель, що надихнув на написання есе – Гребенік Наталія Михайлівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Тривога…
Страх…
Біль…
Сльози…
Вибухи…

Здавалося, ця чергова ніч ніколи не закінчиться. Але цього разу все було набагато моторошніше…

Ледве дочекавшись ранкового відбою тривоги, я з полегшенням зітхнула, зібралася та побігла на уроки до школи.

Йшла не озираючись і почула, як у куточку злякано стоять та перешіптуються про сьогоднішню ніч учні третього класу. Їхній беззахисний та зневірений погляд мене здивував.

Саме тоді все було ніби в тумані, але я взяла себе в руки й підійшла до цих дітлахів. Їхні розповіді про нічні жахливі ракетні спалахи мене дуже вразили.

Водночас мені хотілося для них, мов зірочку з неба дістати, щоб тільки їхні очі засяяли, з’явилися посмішки на обличчях, і вони відчули себе потрібними та у безпеці.

Цілий день у моїй голові крутилися питання: як я можу допомогти? Що я можу зробити, аби цей клас міг забути про ракетні жахи та відчував себе щасливим?

Після уроків я була дуже втомленою. Хотілося спати… Прилягла… Але заплющити очі так і не вдалося.

Можливо, я можу бути чарівницею, янголом-охоронцем? Але ні, це всього-на-всього слова, казки. Чому? Чому зараз? Чому саме з нами? Ми ж такі ще малі…

І тут я збагнула, що можна провести для них якесь незвичайне свято. Але яке?

Переглянувши календар, перший цікавий день, на який я натрапила, — це був День цукерок.

Я вирішила скористатися своєю скарбничкою, назбирала все та купила цукерки. Але купити та роздати цукерки — це занадто банально. І що це за допомога?

Сіла розробляти сценарій свята. Чи вийшло в мене щось? Зараз дізнаєтеся.

Настав День цукерок.

Спочатку учні були шоковані, занепокоєні, не дуже хотіли спілкуватися й брати участь у всьому. Проте потім…

І тут усе почалося: я розповіла їм цікаві факти про цукерки, ми затанцювали танок, провели різні ігри та пригостилися солоденьким.

На всяк випадок я взяла із собою декілька однокласників на підтримку, бо думала, що самій буде важко впоратися.

Мені не вірилося — очі цих учнів не просто засяяли, вони, здавалося, освітлювали весь кабінет, а їхні посмішки зачаровували.

Вони були такі задоволені, що навіть не хотіли відпускати мене від себе. І про щоденні жахіття та біль сьогодення ми забули.

Чи змогла я хоч трохи допомогти їм заспокоїтися? Чи допомогла моя допомога їм зрозуміти, що є й щось, до чого ми повинні прагнути?

Ви знаєте, я зрозуміла, що так.

Тепер у їхніх очах я завжди бачу тепло, спокій і віру в майбутнє, коли ми зустрічаємось, і коли я приходжу до них проводити інші радісні заходи.

Тому сила допомоги — це вміння підтримати в потрібний час інших теплими словами, добрими вчинками, які можуть змінити певний день або життя кожного.

Ми повинні завжди бути напоготові, бо справжня допомога — тут, одразу і завжди, не тільки в серцях, а й наяву!