З початком війни у 2014 році ми були вимушені покинути свій дім і пробували будувати нове життя в інших містах - Дніпрі, Запоріжжі, Києві, та врешті решт зупинились в Харкові.

Після 24.02.22 нам знов прийшлось покинути все і виїхати з міста. Обстріли були дуже сильними. Ми знову шукали своє місце під сонцем у багатьох містах - Полтава, Дніпро, Вінниця, Хмельницький, Київ, та в решті решт у грудні 2022 року знову повернулись до Харкова. Тут проживаємо й досі.

Інтенсивність обстрілів зараз дуже збільшилась, бойові дії також наблизились до міста. Дитина більше місяця взагалі не виходить гуляти на вулицю. Але куди їхати, де працювати і як далі жити, поки не вкладається в голові.

Прокинулись від вибухів у Харкові приблизно о 5 ранку, жили на дачі, тому одразу вдягалися і побігли до підвалу, бо не розуміли масштабів і інтенсивності обстрілів. Розбудила о 5 ранку, змусила сина вдягатись і лізти в підвал.

24.02.2022 став найстрашнішим днем. Паніку, страх неможливо було опанувати, не знали навіть, куди тікати, бо вибухи були по всій країні.

У дворі на дачі залишились кіт і собака. Син кожного дня ридав, згадуючи, що ми їх покинули на сусіда, що розірвані всі його зв'язки з друзями, школою, і що ми можемо більше не повернутись до його звичного життя.