Курчина Дар’я, учениця 7-А класу ліцею № 107, м. Харків
Конкурс есе "Один день"
Точної дати, коли почалась війна, для мене немає, я майже нічого не пам’ятаю. Мені було всього чотири роки, але моєму брату було чотирнадцять та він може розповісти багато чого.
Він пішов зі своїм класом на екскурсію до іншої школи, тоді на вулиці він вперше побачив багато танків, які просто їхали вулицями міста.
Коли почали обстрілювати місто, мої батьки відправили мене з братом і бабусею на дачу до Станиці, а самі залишилися в місті працювати.
В той час, коли Антон гуляв на вулиці, він почув звук, дуже схожий на грім, про це він розповів бабусі, вона повідомила йому, що буде дощ, тоді він запідозрив щось дивне та подзвонив татові. Він швидко приїхав і нас знову відправили на дачу тепер вже в Зміїв, а батьки знов залишилися в місті.
В липні 2014 року ми назавжди покинули Луганськ. Тоді ми зрозуміли, що почалась війна.
Цей день був найстрашнішим і найгіршим для нашої сім’ї. Той самий червень тривав вічність. Ми не могли повірити в те, що це відбувається насправді.
Коли мій брат дивився новини в яких був показаний наш під’їзд біля якого лежали трупи, його школу, яка також потрапила під обстріл, він почав телефонувати батькам, але зв’язку так і не було.
На той момент він залишився зовсім один чотирнадцятирічний хлопчик з маленькою сестрою та бабусею, яка вже на той час хворіла онкологією.
Коли наша мама приїхала до нас на день народження Антона, для нас це був найщасливіший день в житті.
Мені вже дванадцять, а мені до сих пір страшно навіть згадувати про це все.
Вже як сім років ми не були в Луганську. Я дуже хочу там побувати ще хоча б раз.
Сьогодні для мене війна – це найстрашніший сон, що відбувся насправді, я дуже сподіваюсь, що цього більше ніколи не повториться.
Ось так за два дні життя може змінитися до невпізнання.
