Макаренко Вікторія, учениця Запорізького Академічного ліцею, м. Запоріжжя

Конкурс есе "Один день"

Війна… Скільки горя й болісних почуттів в одному слові… Дякувати Богу, що я з народження не відчула страху пострілів і руйнівних вибухів, нестерпного болі і несправедливої смерті. Але там… На Донбасі… Мені десять. Коротка життєва путь, маленький досвід, але душу наповнює слизький жах.

Війна… Окривавлені, скинуті купою трупи десятків тисяч невинних жертв. Безкінечні ріки сліз, розбиті домівки, понівечені тіла – все це лише пролог війни на сході України. І скільки таких «прологів» проживала Україна в минулому? Як багато полягло ще тоді, в ХХ столітті, наших прадідусів і прабабусь?

Але найстрашніше те, що кожної миті ця війна може торкнутися і нашого прикордонного Запоріжжя.

Мій тато речник Служби безпеки України. У разі небезпеки батько зобов’язаний взяти у руки зброю, одягти бронежилет і до останнього подиху захищати Батьківщину. Така доля спіткає й мою неньку. Мама присяглась на вірність Україні (вона лікар). Сидітиме у вогких напівтемних землянках, доглядаючи хворих. Під пострілами рятуватиме поранених, не шкодуючи власного життя. Моя мамочка. Мій батько. Такого не може бути!!! Чи може?

Війна… Пам’ятаю, як вперше почула гірку новину. Уява безжалісно малювала страшні реалії.

Війна… Останній постріл, остання граната…

Імена на кам’яних надгробках, тіла в домовинах, душі на небесах. Аж раптом я бачу свого тата в списку тих, хто не повернувся з війни.

Що відповісти маленькому братику, який питає: «А коли тато прийде?» Мама, ледь стоячи на ногах, третю ніч не спить. А з очей зриваються кришталеві сльози, серце розривається від болю. Навколо суцільні розвалини… Немає дому… Немає неба… Нема волі… Темрява вдень і вночі…

І знову вибух.

Новий будинок підірвано. Вимушені засинати під постріли автоматів і гучні крики: «Стріляй!» А потім стогін відчаю і болю. Мама поспішає на допомогу. Секунда… Аварійна ситуація… І ми, босі, з розбитими вщент, закривавленими колінами тікаємо з укриття. Бачу вдалині знайомий силует, що падає від кулі.

Дим застилає очі. Немає нічого… Я залишилась одна… Навіки…

Зриваюсь вночі перелякана. Руки тремтять, очі наповнені слізьми.

Навколо тиша. Мама обняла брата, той сопе, занурившись в теплі груди. Мої рідні солодко сплять. Падаю на подушку – і не стримую себе, ридаю.

Страшний цей, перший день. Я досі пам’ятаю, бо важкий тягар лежить на душі.

Яке велике щастя не знати війни. Чи варто це життя? Безперечно, так.

Війна… Яка безмежна вдячність захисникам!!!