Під час повномасштабного вторгнення Катерина з чоловіком та 5-річним сином жила в Нікополі. Говорить, на війну - очікувала. "Зранку я побачила пропущені дзвінки. Зрозуміла, що почалася війна. Я журналістка. І я проспала війну. Перша новина: наш міський голова просив не вести дітей до школи. Ми пили каву і моніторили ситуацію. Удари по Києву, Дніпру. До війни ми не готувалися. Продукти не купували. Був шок. Новини йшли в режимі нонстоп. 

По Нікополю складені розстрільні списки. Якщо росіяни зайдуть, знайдуть нас, журналістів, активістів, патріотів. Але ми залишилися вдома. Почали готувати погреб. Перші тижні там ночували. Були прильоти у військову частину. 

Росіяни дійшли до межі Херсонської області. Почали захоплювати Енергодар. Ми с жахом дивилися за стрімами місцевих. Якщо зайдуть в Енергодар, до нас буде 4 км. 4 березня вночі захопили ЗАЕС. "Атомка горить", - зателефонувала мені сестра. Паніка. Ми не знали, що робити. Найстрашніша ніч з початку вторгнення. Наступного дня багато людей були на вокзалі. Саме тоді я зрозуміла, що почалася справжня війна. 

Перший удар "градом" був дуже несподіваним. Прилетіло поруч з будинком. Я схопила молодшого сина на руки. Бачила, як летить. 12 липня почалися страшні часи для Нікополя. Ми розуміли, що це буде системно", - розповіла жителька Нікополя Катерина.