42 дні в окупованому Херсоні провела володарка срібла Паралімпіади у Токіо, тричі переможниця Чемпіонату Європи, керівник громадської організації «Ініціатива на захист прав людей з інвалідністю» – легкоатлетка Яна Лебєдєва. Її чоловік Михайло Лебєдєв – багаторазовий призер чемпіонатів України з настільного тенісу. Обоє пересуваються на візках. В окупованому місті вони лишилися фактично беззахисними. Тож пішли на ризик та виїхали з Херсону... 

У місті Херсоні я очолюю громадську організацію, яка займалася і займається захистом прав осіб з інвалідністю, також я діюча спортсменка-легкоатлетка Національної збірної України. 24 лютого ми прокинулися від гучних вибухів о 5-й ранку, вийшли на вулицю з чоловіком і побачили, що зі сторони Чорнобаївського аеропорту такий великий клуб чорного диму. Ну щось горить, пожар якийсь був від прильоту ракет. Ну… так почали відкривати телефони, новини і дізналися, що такі вибухи відбулися в багатьох областях України, що почалося повномасштабне вторгнення. Страх. Ми не очікували, як сказати, навіть не очікували…

За тиждень до 24 лютого у нас був Чемпіонат України  з легкої атлетики в місті Бахмуті Донецької області. Ми ще перед тим якось вагалися: їхати, не їхати на той чемпіонат.

Тому… ну якась інформація в повітрі вітала, що щось може трапитися, і ми боялися їхати, тому що ну от як щось трапиться, як повертатися… Розлучатися з родиною було страшно.

Но на Чемпіонат України з’їздили, вернулися, все пройшло добре. То 24 лютого було страшно, не знали, що робити, не знали, як діяти в такій ситуації, тим більше, що за декілька днів до 24 лютого чоловік здав паспорт в паспортний стіл.

І тут 24 лютого, а він без паспорта України. І ми поїхали в першу чергу рано вранці в паспортний стіл. Вони кажуть: «Він не працює, все закрито». «Ні, – кажу – збирай візок і йди стукай. Як далі бути, якщо в тебе немає паспорта? Ми не знаєм, куди нам доведеться їхати, куди тікати, що робити». То, слава Богу, достукалися. Підійшли ще люди, і 24 лютого він все-таки отримав уже паспорта з новою фотографією, і заїхали по дорозі у магазин. Це вже були черги. Люди все розкупали, до банкоматів черги. Хоч і лунали десь сирени, вибухи десь на вулиці, але люди закуповувалися. Черги на заправки, заправитися  було вже неможливо. Ми забрали-то паспорта, скупилися трохи продуктами харчування і поїхали вже додому.

Думок їхати не було в нас, ми спочатку з ним вирішили, що це наш дім, це наша земля, це наш будинок, який ми багато років облаштовували під себе, все робили для того, щоб нам було жити комфортно.

Ми не думали виїжджати ні закордон кудись, ні на вільну територію України, не хотіли. Ми виходили з чоловіком на мирні протести, не могли ходити на площу в Херсоні, тому що на візках нам далеко їхати, а на автомобілі все-таки страшно було. Тому що всяке могло трапитися без підтримки, було страшно. Ми виходили з ним кожного дня біля свого двору на мирні протести з прапором України. Люди проїжджали, ще було більше машин, люди проїжджали, сигналили. Почався з окупації волонтерський рух. Люди хто там людям з інвалідністю помагав, хто там хліб пік. Люди навіть зупинялися, давали навіть по хлібині, давали гарячі обіди, ну це дуже було і зворушливо, і приємно, і страшно від того, що в 2022 році така ситуація, і ти потребуєш цього – потребуєш цієї маленької мінімальної підтримки.

Сусіди казали: «Ви що, вам не страшно виходити з прапором? Це така ситуація…» – «Ні не страшно».

Не страшно було до якогось моменту, коли вже багато наших людей повиїжджало з міста, стали їздити  російські автомобілі-патрулі, почали перевозити то якусь там техніку по нашій вулиці, то, наприклад, ввечері їздять по вулиці з таким  великим прожектором і світять у вікна. У когось якесь світло горить у вікні – направляють, щоб все тушили.

Херсон був з 26-го окупований, але він був окупований… якось життя ще продовжувалось, і людей було більше в місті. Більше, скажи, наших людей. Ми… у нас на домі висять камери спостереження, які направлені на вулицю, і от 1 березня повз наш будинок пройшло більше 130–136 військових російських. Вони йшли з автоматами, гранатометами, кулеметами, зупинялися, далі йшли. З першого дня ми приготували такий евакуаційний рюкзачок із суто документами, більше нічого не збирали з собою. Переломним таким моментом, рішенням стало виїхати…

Це стало, коли відкрилися оці звірства в Ірпені, Бучі, от тоді стало насправді дуже страшно тому, що ми вдвох з інвалідністю, ми себе не захистимо і немає нікого, хто б нас захистив.

Тим більше, наші знайомі повиїжджали, деякі люди з інвалідністю повиїжджали і багато волонтерів також повиїжджало. Ті, що там в перші тижні – місяць допомагали і продуктами харчування, і засобами гігієни для людей з інвалідністю тому, що це також стало проблемою. Все швидко закінчилося, ціни виросли, а завозити ніхто нічого не завозив, тому що не пропускали в Херсонську область жодного разу ніякого гуманітарного вантажу. Ціни піднялися,  я не скажу, що там в два рази, деякі продукти, товари зникли. Утворилися великі черги. От якийсь магазин, туди щось привезуть. Ще ніхто не знає, що туди  привезуть, але вишикувалася черга. Дають в одні руки ну там кілограм чи пачку чого-небудь. 

За час в окупації ми мало виходили з дому. Просили сусідів когось нам щось купити, але ж, я кажу, це було для них проблематично, тому що черги багаточасові і деяка кількість товару в одні руки. От… то надіялися, що волонтери допоможуть, ну слава Богу, не голодували, вистачало харчування. Просто, що якби здається, що бойові дії не йдуть. Десь там – да, на Чорнобаївку прилітає. По самому Херсону, по вулицях немає там ніяких прильотів. В області, в пригороді міста – так, але не в Херсоні.

Але ти, як якийсь під куполом такий, в шкатулочці, ти боїшся виходити, тобі нікуди йти, тобі ні за чим йти.

Прийняли рішення виїжджати на 42-й день. 42 дні ми пробули в окупації. У нас вийшло не з першого разу. Першого разу ми повернулися додому, тому що були… потрібно було багато годин під палючим сонцем висидіти в автомобілі, дождатися черги, і ніхто не знає, чи проїдеш ти, тому що можна було заночувати в полі. Але… ну нам дуже важко цілий день і цілу ніч сидіти в автомобілі, тому першого разу ми доїхали, простояли в черзі шість годин і повернулися назад до Херсону. Наступну спробу ми зробили через декілька днів і змогли виїхати. Досить-таки швидко, бо були деякі сприятливі умови для цього. Тоді  місто Одеса була на тривалій комендантській годині, і люди ті, що хочуть виїхати за один день, вони не поїхали, а ми поїхали. Переночували у місті Миколаєві і на наступний день добралися до Одеси.

Страшно було, звісно, тому що як таких офіційних «зелених коридорів» не було і не має дотепер. Люди виїжджали по інформації, яку збирали по соціальних каналах. В телеграмі люди створюють самі групи і там викладають інформацію: як, куди, що? І як треба діяти.

Було страшно, але люди виїжджали. Знали, що люди їдуть – значить, і ми зможемо.

Перший раз дивилися особисті речі, а другий раз, коли ми виїжджали, то зупинили зразу за Херсоном. Взяв паспорт чоловіка, щось кудись відніс, записали офіційні дані там якісь з паспорта, приніс. Стоїть так біля автомобіля: « А куди ви їдете? А чому ви їдете? А в Херсоні ж добре? Краще їхати до Криму, там є продукти харчування». Ну мовчали, слухали, мовчали, в дискусію ні в яку не вступали. Ну, так постояв, пом’яв того паспорта та й відав. Ну от такий був самий не те, щоб страшний момент, коли в тебе є з ними якась… Нав’язують вони якусь думку свою, якусь пропаганду цю, інформацію. Далі були тільки перевірки особистих речей. На деяких блокпостах просто махали рукою – проїжджайте.

Цю спортивну форму з українською символікою я вивезла з собою, два прапори українських, один чистий, другий прапор підписаний – той, що їздить зі мною по всіх міжнародних змаганнях. Все ретельно спакувалося в пакети темні на дно сумки, то до форми вони, скажи, не дібралися, все залишилося цілим. Я сама родом із Сумщини, з Охтирського району. Там з перших днів місто Охтирку дуже бомбили, мої рідні пішли до воєнкомату служити і так по цей день захищають нас.

То було страшно втратити рідних. Було не так самому якось загинути, що щось зі мною трапилось, більше якось за рідних.

Зараз вболіваю за людей, що залишилися на окупованих територіях, тому, що там людям з інвалідністю дуже важко, особливо хто потребує там особистих засобів гігієни. Туди нічого не завозиться, ціни виросли в чотири рази на оці всі засоби, тому шукаємо зараз якісь програми, варіанти, як можна людям чи грошима помогти, чи якось… якось їх підтримати там. Тому що хтось приймає для себе рішення виїжджати, у когось немає на це коштів, у когось немає особистого автомобіля, хтось каже:

«А я нікуди не поїду. Куди мені їхати?»

Багато людей  у нас запитували:  Чому ви не виїхали за кордон? А чому ви от за кордон не поїхали?» Ми із Херсону-то виїжджати не хотіли ні в перші дні. Хто хотів виїхати за кордон, то виїхали ще в перші дні. Ми не мали таких планів, і зараз бачимо, що за кордоном ти все одно не свій, а тута ти можеш бути навіть більше потрібний своїм людям і чимось допомагати. Тут почуваємо себе безпечніше, тут тихо, спокійно. Ну спрацьовує повітряна тривога, але ми вже до цього, можна сказати, хоть і неправильно, але звикли  трішки.

Бар’єрність. Трошечки заважає бар’єрність, тому що квартира, яку ми знімаємо, під’їзд не зовсім адаптований, ми самостійно не можемо ні вийти, ні зайти в під’їзд. Я вірю, звісно, в перемогу України. Я дуже хочу повернутися додому, до свого будинку, до своїх друзів, до своїх сусідів. Вірю, що наші Збройні сили подолають. Хочеться більше дієвої підтримки від міжнародних організацій, від наших міжнародних партнерів для того, щоб це сталося скоріше.