«Я плакала за своєю найкращою подругою»

Я жила рік на війні. Я пам’ятаю, що в таборі розповідала і розплакалася через це. Ми сиділи в залі з татом і з мамою і дивилися телевізор. Потім чуємо – якийсь гул дуже сильний, великий шум. Ми жили недалеко від донецького аеропорту. Це ж взагалі там жах.

Тато таксистом працював. Він поїхав, а ми з мамою дивилися телевізор. І чуємо теж гул. Ми побігли у ванну. У нас був двоповерховий будинок, у квартирі ми жили. І у наших сусідів, які над нами, у них вікна порозбивалися. У нас теж трохи розбилися вікна. Мені було дуже страшно.

Це дуже страшно, коли гул. Ти сидиш спокійно, а тут прилітає, як ракета якась. Над нами пролітали ракети, коли ми сиділи у ванній, ми чули. У нас весь будинок трясся. Це дуже страшно.

Мені мама сказала: «Ми їдемо в Карпати, у Східницю, на три тижні». Я своїй найкращій подрузі сказала: «Я приїду через три тижні. Чекай на мене». Я поїхала в Карпати. Потім мама приїжджає, і ми несподівано їдемо в Дніпро. Я плакала дуже сильно за своєю найкращою подругою. Я ж їй пообіцяла, що приїду, погуляємо.

Стеша, Стефанія її звуть, гарне ім’я. Я дуже сильно сумую за нею, за своїми однокласницями, за однокласниками дуже сильно сумую. Листуємося з ними, спілкуємося. Телефонувати не можемо, тому що у них зв’язку постійно немає. Я дуже сумую за своєю вчителькою.

Мені нещодавно снився сон, що я приїхала в Донецьк у свою школу. І що я написала своїй подрузі: «Стешо, виходь на шкільне поле». І ми виходимо, налетіли одна на одну, обіймалися і валялися на підлозі хвилин 10.

Потім мені снилося, що на мене всі мої однокласники набігли. Ми обіймалися, плакали, всі розмовляли годинами. І з моєю вчителькою першою теж, Оленою Олексіївною. Ми з ними всіма розмовляли, спілкувалися, обіймалися, плакали. Ось так мені снилося.

Мрію, щоб у моєму рідному місті, і взагалі у всій Україні, припинилася війна. Хочу, щоб усі жили мирно і дружно. Ніхто ніколи не сварився і всі один одного любили.