Коли я Варю народжувала, 15-го числа у мене перейми були, швидка не приїхала, тому що був обстріл. Тільки 16-го вранці мене забрали. І Машу так само. Машу я привезла, і вже з 16-го на 17-е був обстріл. Що одну так, що іншу. Але вони не бояться. Я їх не лякаю. Стріляють – я їх тихенько завела в будинок, ми сіли, все.
До війни у мене було дві хрещениці. Ми тихенько вийшли, пішли погуляли. Ставок у нас був один, другий там, на колгоспі. Спокійно. У нас був ресторан, парк. Можна було піти з дітьми погуляти десь до восьмої, до десятої. А зараз куди? Якщо десь затримаєшся, йдеш, то вже страшнувато. Я не можу їх випустити спокійно на вулицю, щоб вони погуляли.
У нас тут поранені були. Сусідка Ніна Валентинівна, у неї осколкове поранення. В руку влучило тітці Ліді. Учителька теж була поранена.
На початку війни треба було встигнути до такого-то часу добігти додому. З ранку треба було встигнути, наприклад, до 12:00 приїхати додому з ринку, з магазину. А о 12-й, може трохи пізніше, починалася перестрілка. Треба було встигнути до її початку доїхати.
Мій будинок самий-самий перший знаходиться по вулиці. Він розбитий. Почалися обстріли, ми ще були там, жили, я ще навіть на роботу їздила. Потім був обстріл сильний по місту. Вночі я зібрала речі. Вийшли наші бабусі, зібралися всі сусіди, у підвалі переночували. Потім моя подруга виїхала, залишила будинок, я туди перебралася. Тому що в нас, ну просто неможливо жити, - найперший будинок.
Півроку ми були без світла. Потім ми збиралися з двома вулицями, ходили, випросили, щоб нам нарешті приїхали, зробили світло. Води не було. Ходили до криниці набирали воду. Зараз вода, світло є. А газу тут немає. Балони газові використовуємо.
У себе хочу жити вдома, щоб я могла скласти речі, щоб у мене була, як то кажуть, своя кухня, все своє. Тут нічого немає, ні шифоньєрів, нічого. Ось навіть дитячі речі нікуди класти.
Найважливіше – я хочу, щоб закінчилася війна. Просто хочеться, щоб уже діти могли спокійно вийти гуляти.
.png "Імена")
