"«О, ваякі желают нам спокойной ночі!»"

Долженко Михайло, 16 років, Новолуганська ЗОШ I – III ст.

Війна. Таке жахливе слово. Жахливіше лише саме те явище. Багато хто не розуміє її, адже вона десь там, далеко… Але є й ті, хто бачив її на власні очі. Що може бути жахливіше за це? Мабуть, лише усвідомлення, що тебе вона не зовсім і зачепила.

Цей день почався, коли я навчався у початковій школі. По телевізору розповідали про Майдан та супротив поліції. Але тоді моє дитяче мислення сприймало це, як якийсь сюрреалізм, щось незрозуміле та жахливе. Тоді я ще не розумів, що відбувається насправді.

Час минав. Війна неначе стала на порозі твого подвір’я, але обережнісінько, щоб не зачепити людей.

Та один день усе змінив.

18 грудня 2017 року, 17:00. Десь о такій годині трапилося щось, що ніколи не хочеться пережити знов. Спираючись на інформацію з новин, нас обстріляли з «Градів». Хто знає, з чого насправді вели вогонь, але дещо я бачив на власні очі.

Ніч. Я граю на комп’ютері, а ж раптом… Помаранчева пляма у вікні, б’ються вікна… Дядько валить мене на підлогу, закриває собою. Паніка. Затишшя. Усвідомлення того, що трапилось, палаючі неподалік будинки

Іронічно те, що трапилося все це на фоні яскравих приємних подій, на фоні концерту у Світлодарську, весело проведеного часу.

Саме з того дня я усвідомив, зрозумів, що оточує нас, що нам увесь той час загрожувало та що могло трапитися. Туман сюрреалізму перед очима розвіявся, залишивши глибоку психологічну травму, з якою я боровся впродовж наступного року.

День, коли для мене почалась війна, це день, коли перевернулося все, коли війна прийшла і таки потрапила у мою домівку, коли війна почала стосуватися і мене.