Раніше ми проживали в мікрорайоні Сонячний, в Красногорівці. У місті живуть мама і сестра, батька немає. У мене є чоловік і дочка. На початку війни ми з чоловіком втратили роботу, але зараз влаштувалися на іншу.
Раніше було хороше медичне обслуговування. Можна було піти в магазин, купити що хочеш. Було житло. Нашу квартиру на Сонячному в п'ятиповерховому будинку розбили. Там розбитий дах, через стіну у сусідів було пряме влучення.
На нижніх поверхах залишилися люди, але вище проживати неможливо. Зараз живемо в орендованому будинку. З дитиною змінили вже три будинки. Набридло, звичайно, хочеться нормального життя.
У червні 2014 року пройшов слух, що будуть обстріли. Ми не вірили. Потім прибігла свекруха і каже: «Збирайся, будуть обстрілювати». Ми схопили що змогли, дитину, кота, і відсиджувалися у бабусі в підвалі, в приватному будинку. Дитині на той момент було п'ять років.
Ми сильно злякалися, коли були великі обстріли. Місяць були у родичів в Дніпрі, але все одно повернулися додому, тому що тут залишалися рідні, і ми не могли їх кинути.
У нас в місті проблеми з водою, вона технічна, неякісна. Ми постійно носимо питну воду в баклажках. Вже немає сил тягнути її додому. Ми зараз виживаємо.
Я гадаю, що тут ніхто себе не відчуває в безпеці. Коли були великі обстріли, дитина сильно лякалася. Ці моменти мені хотілося б забути.
Дуже хочеться, щоб настав мир і всі військові дії закінчилися, щоб ніколи не було обстрілів, і наші діти бачили краще життя. Щоб ми могли жити, а не виживати.
