Історії, які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
Сергій Калиниченко

"На „Азовсталі“ ми були навчені досвідом та зробили запаси води та їжі"

переглядів: 379

Начальник товстолистового цеху МК «Азовсталь» Сергій Калініченко виживав у Маріуполі разом зі своєю родиною. Він займався консервацією цеху та ходив на роботу до 6 березня. Не було світла, води, зв’язку, газу. Квартиру обстріляли кілька разів, і будинок зруйнувався. Евакуації не було. Коли вирішив виїжджати самостійно, на блокпості мало не потрапив у полон.

24-го числа я був на роботі, у своєму цеху, разом із рідними азовстальцями. Люди йшли на роботу і казали, що прилітають ракети. Але завдання керівника було заспокоїти всіх, підняти моральний дух, чим ми й займалися з моїми помічниками.

Я працював начальником товстолистового цеху на той момент, цех працював на повних парах, як кажуть, з повним завантаженням, усі були на роботі. Ну а потім ми отримали вказівку зупиняти виробництво та консервувати, провести консервацію ділянки — для керівника цеху це дуже важко було, це виконати, розуміючи, що ми зупиняємось на невизначений термін. Проте, ми зробили все, як від нас вимагали правила, є плани ліквідації аварійних ситуацій. Ми загасили нагрівальні агрегати, ми зупинили прокат, всі переділи, всі ділянки та чекали подальших вказівок.

Потім ще ми до 6 березня щодня ходили працювати, здійснюючи чергування, охорону цеху, збереження майна. Окрім цього, стали надходити як працівники, так і мирні жителі до нашого бомбосховища. Дякувати Богу, що ми, починаючи з 2014 року, ми були навчені, напевно.

У нас були повністю підготовлені бомбосховища, у нас був там стратегічний запас їжі, води — всі умови для того, щоб люди могли забезпечити свою безпеку та життєдіяльність.

Починаючи після 6 березня, ми вже не змогли, я не зміг потрапити на роботу, тому що йшли обстріли, і на роботу було просто нереально потрапити.

Пізніше зник зв’язок із сім’єю, перебував на Східному. Це околиця міста, перша рубіжна точка, зі східного боку будинок знаходився, так що з мого балкона видно було все місто, починаючи від Ленінградського [проспекту], це лівобережна частина міста, площа була видна лівобережна, рідний комбінат «Азовсталь» та правобережна частина міста, зокрема Іллічівський район, комбінат Ілліча.

З кожним днем усі сподівалися, що ось-ось все закінчиться, все заспокоїться, захисники в цьому запевняли теж — те, що вони пліч-о-пліч були поруч, знаходилися в укріплених позиціях.

Але з кожним днем ​​все гіршало, зник телефонний зв’язок.

Забув сказати, що на початку березня зникло світло, спочатку на лівому березі міста, потім зникла вода, потім зник газ. Страшно було те, що з нами були наші дружини, наші діти, і крім як закрити їх своєю спиною, більше нічим допомогти не міг. Жодної евакуації не було, нічого.

Ну, потім у дворі хтось… говорили, що з’являвся «Київстар» — на крайніх поверхах зв’язок буквально на годину, на дві в обід. Я намагався берегти заряд телефону, щоб увімкнути, хоч дізнатися…

У місті не було жодної інформації, що робити, де є виходи, куди йти.

Я раз на тиждень дзвонив друзям, рідним, близьким, дзвонив до Харкова, дзвонив до Запоріжжя, дзвонив до Києва, дзвонив до Ужгорода, цікавився, що взагалі відбувається у нас у країні. Потім дивом мені вдалося зв’язатися 21 березня зі своїми колегами по роботі, вони розповіли, як можна вибратися з Маріуполя, ось, не думаючи, бо вже йшов прямий обстріл артилерією житлових будинків. Ти просто розумів, що будь-якої миті може прилетіти до твоєї квартири.

На той час ми вже свою квартиру втратили, її спочатку розбили вогневими снарядами — повністю вигорів під’їзд, потім пізніше почали будинок розстрілювати. Не знаю, чи з танків, чи з гаубиць. Будинок почав руйнуватися. А найдивовижніше — що він ще знаходився як загороджувальний рубіж. У сусідньому будинку мешкали мої батьки. Ми, як би, з ними трималися разом, а потім, коли його почали прострілювати, ми чудово розуміли, що, якщо його не стане, піде пряме наведення на наступний будинок.

На „Азовсталі“ ми були навчені досвідом та зробили запаси води та їжі

Вирішили виїжджати. Виїзд був у два напрямки, як ми знали з чуток, це через церкву святого Михаїла на лівому березі. Ну знову ж таки, там казали, що працюють снайпери, і кому як пощастить. Мені підказали їхати через лівий берег повз «Азовсталь» набережною.

У мене, як би, дві машини було, одна в дружини, одна в мене. Та, яка більша, «КІА Спортейдж», її розбило, розстріляло. Ми у «Фольксваген Джетта» вшістьох сіли з дітворою, донька та син. Ну, і по набережній, повз розбиті танки, повз розстріляні машини зиґзаґами проїжджали, вибиралися, краєм ока вже дивився те, що 23 березня наскільки був уже завод розбитий, наскільки було розбите місто. Дивом ми виїхали через аварійний залізний міст, лишилася ще одна колійка, ось. І потім повз гавань йшли у бік лікарні водників, піднялися на «Піщанку» і, як би, виїхали з міста.

Відразу за містом там уже стояли ті, що називають себе «асвабадителями». Доїхали ми через Приморське до Мангуша, у Мангуші дві години не хотіли нас випускати, казали, що у них вся інформація про нас була. Брехати було марно, складати якісь легенди також. Вони казали, що я як співробітник «Метінвеста» принесу їм користь, цінність, залишаючись там, що зараз їхній МДБ, або ФСБ, як вони називаються, забирають мене до Донецька і далі працюватимуть зі мною у Донецьку.
У машині залишався батько, 69 років, з матір’ю, дружина, двоє дітей — 9 та 10 років. Я розумів, що вони без мене нікуди далі не поїдуть.

Години дві вони опитування вели, потім все-таки вирішили, сказали... Я говорю: «Дозвольте хоч виїхати звідси, з Мангуша, бо стріляють… Ми хоч доїдемо до Бердянська, там вже будемо». З тією домовленістю, що я їду до Бердянська, нас відпустили.

У Бердянську ми переночували зовсім у сторонніх людей, які розуміли, що таке біда і як допомогти.

Перший раз ми, як мовиться, помилися за місяць, уперше ми переночували в теплі, в теплій кімнаті. А з Бердянська ми потім виїхали на Токмак, з Токмака на Василівку.

Це було 24 березня. На Василівці нас не випускали, ми приїхали туди о 10-й ранку. Вони сказали: «Сьогодні ми вас не випускатимемо, випускають через Оріхове». Ми повернулися на Токмак, з Токмака повернули у бік Половиць, щоб виїхати на Оріхов.

Там пости, сказали: «Хто вас сюди направив? Сьогодні виходу не буде». Ми повернулися до Василівки, це було вже 4 години, чекали до 8-ї години. Був гуманітарний конвой, були із Запоріжжя автобуси, були представники МНС, які супроводжували ці автобуси, були служителі церкви, які теж брали участь у цьому, і нас не випустили того дня.

Ми залишилися ночувати прямо біля Василівки, на в’їзді до населеного пункту, а вранці наступного дня, з повним, як кажуть, роздяганням, з пошуком татуювань на тілі та обшуком у машині, як кажуть, проходили огляд.

На „Азовсталі“ ми були навчені досвідом та зробили запаси води та їжі

25 березня о 9-й годині нас запустили — ми караваном поїхали через дорогу життя, напевно, так її можна назвати, балками-балками просто, оскільки міст був підірваний, почали пробиратися на цей бік.

Звик дивитись на смерть, на вбитих людей у ​​дворі. Найголовніше було — щоб зберегти тверезий розум і ясну пам’ять, щоб не збожеволіти. Ну, і найголовніше, — що якщо Бог дасть, дітей-то, їх треба, як би, на ноги поставити, тому ти і намагався забезпечити їхню безпеку, хоча з дітлахами ми... нічого не було, їжі — нічого. Ми з дітлахами ходили шукали і воду. Вам, мабуть, уже розповідали теж, і в підвалах, і в котельнях, де можна було знайти воду.

Один момент такий. Ми... коли були морози ще 10 градусів, все було замерзле, ми якось у котельні... Працівники комунальної служби в котельні зробили собі душ, щоб після роботи митися, у душі був бак, а інженерна думка підказала, що там може бути вода. Справді, заліз, а бочка була замерзла з водою, і ми з моїм сином колупали цей лід кілька годин. Взяли знайшли у них там відра і додому принесли шматки льоду. Віриться, тільки хотілося, щоб швидше.

Свого часу на роботі ми всіляко допомагали людям у погонах і робили спеціальні їжаки і загороджувальні пристрої. У книгах про війну писали все по-іншому, і фільми знімали про війну, вони зовсім не такі, як у житті все відбувається. Судячи, знову ж таки, дивишся соцмережі, дивишся новини, як у них все обламалось, і в них нічого не вийшло за два-три дні, не такі вони сильні, відважні.

Найголовніше — що наш моральний дух набагато міцніший, бо ми на своїй землі, і перемога буде за нами.

Маріуполь 2022 Відео Історії мирних чоловіки переїзд зруйновано або пошкоджено житло психологічні травми обстріли втрата роботи безпека та життєзабезпечення робота внутрішньо переміщені особи Обстріл Маріуполя 2022 обстріли "Азовсталі"
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій