"Ми сидимо в підвалі поки на вулиці їздять танки"

День, коли для мене почалася війна... Так, я чудово пам'ятаю той день. Дуже добре, до найменших дрібничок. Це було літо напередодні четвертого класу, тож мені було дев'ять років.

У той день погода була ясна, але трохи прохолодна як для липня. Ми були у бабусі та дідуся в селі. Під "ми" я маю на увазі себе, молодшого брата, маму й тата. Зранку батько привіз нам з малим наліпки: у мене були зображені феї "Вінкс", а в брата Жені – піксарівські "Тачки".

Взагалі-то у цього є невеличка передісторія: у селі було дуже популярно їздити на велосипеді. Мій залишився з тих часів, коли мама була ще дитиною, себто перейшов у спадок. Звичайно, мені це не подобалось. Я хотіла, щоб велосипед був сучасним та відповідав моїй творчій натурі. Для цього і були привезені ті самі наліпки.

Отже, розпочався процес перевтілення транспортних засобів. Через пів години кропіткої праці, прийняття складних рішень щодо того, котра з наліпок більше заслуговує красуватися у найвидніших місцях, ми нарешті закінчили. Я була надзвичайно задоволена результатом та одразу ж забажала показати це творіння ліпшій подрузі, що жила через три будинки.

Отож я в радісному передчутті повезла свій оновлений велосипед із двору на вулицю. "От, зараз Аня буде у захваті!" Братик також зібрався зі мною. Ми вже відчиняємо хвіртку, та батьки кажуть:

Не думаю, що в той момент усвідомлювала, що відбувається, але за інтонацією зрозуміла, що на цей раз точно краще послухатися. Пройшов деякий час, ми знов попросилися на вулицю, і знов нас не пустили. Було нудно. А потім вперше пролунали вистріли.

Дивно, але страшно не було. Я була скоріше збуджена через все це. Я дивилася, як батьки метушаться, щось обговорюють. З уривків цих розмов дещо почало спливати в моїй уяві: ось ми сидимо в підвалі та їмо консерви, поки на вулиці їздять танки. Тоді я збентежилась: а що, як будинок обвалиться? Як же ми тоді виберемося назовні? Бачу, що старші припинили сперечатися. Раптово вони збирають речі та кажуть, що треба їхати... А як же мій велосипед?!

Ось я з братом у машині на задньому сидінні. Їдемо звичайним, до болі знайомим шляхом, аж раптом повертаємо. Заїхали до бабусі за батьковою лінією. Як виявилося, щоб попрощатися.

Ми вдома. І знов мама з татом щось активно обговорюють, та нічого нам не кажуть і просять погратися у своїй кімнаті. Пам’ятаю уривки фраз. "Запоріжжя – це ж колиска козацтва, це сама Україна, – так казав батько. – Що може бути більш патріотичним, ніж Запоріжжя?" Я питаю: "Ми що, поїдемо до Запоріжжя?" Вони відповідають: "Можливо. Не заважай, будь ласка".

Я тоді подумала: "Поїхати до Запоріжжя – то кльово. У нас ще там живе двоюрідна бабуся. Коли вона до нас приїздила минулого року, купила найкращу ляльку в магазині. А ще у Запоріжжі є пляж!" Радію. От тільки я мала, дурна, не розуміла, що це все насправді означало.

Зібравши речі, ми сіли в авто й вирушили в путь. Була глибока темна ніч.

Зранку наша автівка перетнула кордон Запорізької області. Там нас чекали поліцейські з автоматами, які уважно оглянули багажник та мамину сумочку. За деякий час ми постукалися у двері моєї двоюрідної бабусі.

Отак, через 24 години після того, я к я ліпила фей на свій велосипед, моя родина опинилася майже одна в чужому місті. Ця одна доба змінила життя нашої сім'ї. Все дороге серцю лишилося вдома, а з нами був лише чистий білий аркуш. Я досі ставлю собі запитання: "А що було б, якби той день пройшов інакше?" Та в мене немає відповіді.