Історії які ви нам довірили

1 2
меню
{( row.text )}
{( row.tag )}

Історії які ви нам довірили

1 2
До всіх історій
Ганна Бородуліна

"Мені було страшно, кому потрібні будуть мої діти?"

переглядів: 1946

Разом із двома маленькими донечками, їм було всього півтора рочки, чоловіком, свекром та свекрухою Ганна тиждень жила у підвалі багатоповерхівки у Маріуполі. За цей час її дівчата перестали розмовляти. Родина пережила авіаудари. Вони не дочекалися зеленого коридору, тому самостійно рятувалися на пошкодженій автівці.

24 лютого у Маріуполі я прокинулася від вибухів о 6 годині ранку. Ми періодично чули подібні вибухи, але цього дня вони були більш чутні і мені було більш тривожно. Прокинувся чоловік, підійшов до мене і сказав, що розпочалася війна. Ми не дуже в це повірили.

Чоловік сказав, що піде заправить автівку, знімить кошти з карточки, продукти купить. Чоловік привіз крупи, що зміг дістати. Черги були скрізь. Заправили автівку і це дуже допомогло нам.

Сиділи дома, але потім вимкнули світло, не було опалення. І тітка чоловка запропонувала приїхати до неї, адже в неї були ще блага цивілізації – вода, світло. Але це було недовго. Вимкнули світло і там, тоді ми зрозуміли, що щось треба робити. У нас була мука. Я почала робити хліб. Цей хліб нас потім і спас.

Коли ми перебралися до коридору, то чоловік взяв з підлоги коври і почав ними забивати двері, щоб уламками та осколками нас не вбило.

Моя молодша донечка, їй було 1 рік та 7 місяців, дивилася на нього і просто плакала. Не кричала, а просто капали сльози.

А старша донечка, Таня, в них різниця – 2 хвилини – десь прилітало і вона говорила: «Буф, буф». Діти на той момент трошки почали розмовляти, я їх відлучила від пустушки. Але вони розмовляти перестали. Вони до мене тулилися. І мені дуже було страшно, якщо я їх спасу, а зі мною щось станеться, важко було зрозуміти, кому вони будуть потрібні.

Перенесли ми диван до коридору, а двері забили коврами. І потім прилетів снаряд на 7-й поверх, а ми жили на 4-му. В нас вилетіли всі вікна. Ми злякалися, взяли дітей та спустилися до підвалу.

Люди там допомагали один одному. Жінка, я не памʼятаю її імʼя, вона у кофейному автоматі знайшла сухе молоко. Половину дала своїм дітям, а інше – моїм.

Готували їжу на вогнищі біля підʼїзду. Коли прилетів снаряд до сусіднього підʼїзду і рухнув козирьок, то люди знаходилися біля нашого багаття і не було постраждалих.

Запамʼятався мені чоловік, він заповз до нашого підʼїзду, його поранило. Люди надали йому допомогу. А інший чоловік побіг до військових, аби ті відвезли його до лікарні. Але він не повернувся, його також поранило. І ми більше його не бачили.

Ми всі чекали на "зелений коридор". Бачили машини, які відʼїжджали та поверталися. Ніяких коридорів не було. Ніхто не міг врятуватися. І ми зрозуміли, що треба самим рятуватися.

У нас біля підʼїзду були три танки. Вони стріляли. І прилітало назад. Біля нас була пʼятиповерхова будівля. І вона зайнялася. І вночі люди бігли до нас у підвал. У підвалі було чутно запах гарі. Ми прокинулися вранці і зрозуміли, що треба рятувати дітей. Діти були налякані. Вони погано спали, погано їли. Ми обнімалися, і вони плакали.

Зібрали документи, памперси. Чоловік і друзі піднялися на гору, та побачили, що машина друзів згоріла. В нашій пробило колесо та пошкодило лобове скло. Друзі не поїхали. А ми поставили запасне колесо, інше підкачали. Під обстрілами.

Люди допомагали. Чоловік, який був поранений, він заспокоював моїх дітей. Співав «Мишка косолапий», щоб вони не плакали. У нього на той момент у донечки був день народження, 8 років. Каже, не знаю, побачу я її чи ні. Він просто лежав на сходах і ніхто не міг йому нічого зробити. Давали їжу і все. Він каже, якщо коли перегортається, то відкривається кровотеча.

Ми поїхали. Взяли дідуся незнайомого. Допомогли йому виїхати. Люди, які йшли пішки, показували, де міни.

Діти наші не звикли до незручностей. В нас був великий дім, машина. Я сиділа, вони на руках прижаті. Вони сіли і мовчки їхали цілий день. Не просили їсти. Нічого. Навіть не плакали. Обличчя були, немов камʼяні.

Згадується, коли ми спали в коридорі. Я, чоловік, діти, свекр та свекруха. І вночі почали скидати авіабомби. Я обняла дітей. Я тільки молилася. Було дуже страшно

У Запоріжжі, кужи ми приїхали, я шукала близьких. Мені зателефонувала подруга Оля. Сказала, що була із дочкою вдома. Коли прилетів снаряд, пошла до театру. У бомбосховище. Жили там два дні. Там були матері з дітьми. Породіллі та новонароджені.

Вранці та ввечері роздавали кипʼяток. Хтось їм передав, що можна записатися на евакуаційні автобуси. Вона кинула цю чергу та побігла туди записаться. І прилетіла авіабомба. Хто був у черзі за кипʼятком – породіллі, жінки, всі загинули. Каже: мене Боженька спас. Автобус не знайшла, але це врятувало життя.

Сили жити мені дає надія, що я побачу сестру, племінницю та мати. Я не знаю, де вони. Були у себе вдома. Я не знаю, чи живі вони, чи ні.

Хочу побачити свій дім цілим. Це моя мрія. Я не знаю, в якому він стані. Але мрія – побачити його.

Ми повинні перемогти. Перемога повинна бути за Україною. Інакше не може бути. Тут повинна бути тільки Україна і ніяка більше країна. 

Маріуполь 2022 Відео Історії мирних жінки переїзд зруйновано або пошкоджено житло психологічні травми обстріли безпека та життєзабезпечення вода здоров'я харчування дітей житло внутрішньо переміщені особи Обстріл Маріуполя їжа розлука з близькими 2022
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій