"Мені було страшно, кому потрібні будуть мої діти?"

Разом із двома маленькими донечками, їм було всього півтора рочки, чоловіком, свекром та свекрухою Ганна тиждень жила у підвалі багатоповерхівки у Маріуполі. За цей час її дівчата перестали розмовляти. Родина пережила авіаудари. Вони не дочекалися зеленого коридору, тому самостійно рятувалися на пошкодженій автівці.

24 лютого у Маріуполі я прокинулася від вибухів о 6 годині ранку. Ми періодично чули подібні вибухи, але цього дня вони були більш чутні і мені було більш тривожно. Прокинувся чоловік, підійшов до мене і сказав, що розпочалася війна. Ми не дуже в це повірили.

Чоловік сказав, що піде заправить автівку, знімить кошти з карточки, продукти купить. Чоловік привіз крупи, що зміг дістати. Черги були скрізь. Заправили автівку і це дуже допомогло нам.

Сиділи дома, але потім вимкнули світло, не було опалення. І тітка чоловка запропонувала приїхати до неї, адже в неї були ще блага цивілізації – вода, світло. Але це було недовго. Вимкнули світло і там, тоді ми зрозуміли, що щось треба робити. У нас була мука. Я почала робити хліб. Цей хліб нас потім і спас.

Коли ми перебралися до коридору, то чоловік взяв з підлоги коври і почав ними забивати двері, щоб уламками та осколками нас не вбило.

А старша донечка, Таня, в них різниця – 2 хвилини – десь прилітало і вона говорила: «Буф, буф». Діти на той момент трошки почали розмовляти, я їх відлучила від пустушки. Але вони розмовляти перестали. Вони до мене тулилися. І мені дуже було страшно, якщо я їх спасу, а зі мною щось станеться, важко було зрозуміти, кому вони будуть потрібні.

Перенесли ми диван до коридору, а двері забили коврами. І потім прилетів снаряд на 7-й поверх, а ми жили на 4-му. В нас вилетіли всі вікна. Ми злякалися, взяли дітей та спустилися до підвалу.

Люди там допомагали один одному. Жінка, я не памʼятаю її імʼя, вона у кофейному автоматі знайшла сухе молоко. Половину дала своїм дітям, а інше – моїм.

Готували їжу на вогнищі біля підʼїзду. Коли прилетів снаряд до сусіднього підʼїзду і рухнув козирьок, то люди знаходилися біля нашого багаття і не було постраждалих.

Ми всі чекали на "зелений коридор". Бачили машини, які відʼїжджали та поверталися. Ніяких коридорів не було. Ніхто не міг врятуватися. І ми зрозуміли, що треба самим рятуватися.

У нас біля підʼїзду були три танки. Вони стріляли. І прилітало назад. Біля нас була пʼятиповерхова будівля. І вона зайнялася. І вночі люди бігли до нас у підвал. У підвалі було чутно запах гарі. Ми прокинулися вранці і зрозуміли, що треба рятувати дітей. Діти були налякані. Вони погано спали, погано їли. Ми обнімалися, і вони плакали.

Зібрали документи, памперси. Чоловік і друзі піднялися на гору, та побачили, що машина друзів згоріла. В нашій пробило колесо та пошкодило лобове скло. Друзі не поїхали. А ми поставили запасне колесо, інше підкачали. Під обстрілами.

Люди допомагали. Чоловік, який був поранений, він заспокоював моїх дітей. Співав «Мишка косолапий», щоб вони не плакали. У нього на той момент у донечки був день народження, 8 років. Каже, не знаю, побачу я її чи ні. Він просто лежав на сходах і ніхто не міг йому нічого зробити. Давали їжу і все. Він каже, якщо коли перегортається, то відкривається кровотеча.

Діти наші не звикли до незручностей. В нас був великий дім, машина. Я сиділа, вони на руках прижаті. Вони сіли і мовчки їхали цілий день. Не просили їсти. Нічого. Навіть не плакали. Обличчя були, немов камʼяні.

Згадується, коли ми спали в коридорі. Я, чоловік, діти, свекр та свекруха. І вночі почали скидати авіабомби. Я обняла дітей. Я тільки молилася. Було дуже страшно

У Запоріжжі, кужи ми приїхали, я шукала близьких. Мені зателефонувала подруга Оля. Сказала, що була із дочкою вдома. Коли прилетів снаряд, пошла до театру. У бомбосховище. Жили там два дні. Там були матері з дітьми. Породіллі та новонароджені.

Вранці та ввечері роздавали кипʼяток. Хтось їм передав, що можна записатися на евакуаційні автобуси. Вона кинула цю чергу та побігла туди записаться. І прилетіла авіабомба. Хто був у черзі за кипʼятком – породіллі, жінки, всі загинули. Каже: мене Боженька спас. Автобус не знайшла, але це врятувало життя.

Хочу побачити свій дім цілим. Це моя мрія. Я не знаю, в якому він стані. Але мрія – побачити його.

Ми повинні перемогти. Перемога повинна бути за Україною. Інакше не може бути. Тут повинна бути тільки Україна і ніяка більше країна.