Мені 39 років. У мене є чоловік і двоє дітей, двох і десяти років. Я косметолог. Чоловік працював у фізико-технічному інституті. Старший син навчався у футбольній школі. Ми проживали в селищі П’ятихатки Харківської області. 

24 лютого прокинулися о п’ятій ранку від вибухів. Деякий час жили у підвалі. Сподівалися на закінчення війни. Однак стало ще гірше: з’явилися російські літаки, які скидали бомби. Третього березня ми виїхали до знайомих у Полтаву. Добиралися близько десяти годин. 

Найстрашнішим був відрізок дороги від П’ятихаток до Харкова, що пролягав через лісосмугу. Говорили, що росіяни розстрілювали там автомобілі. Нам пощастило благополучно подолати його.

Ми мешкали в однокімнатній квартирі з родиною моєї сестри, нашими батьками й батьками наших чоловіків. Нам знадобилося три місяці, щоб прийти до тями і зрозуміти як і на що жити далі. Мене вразила доброта і людяність полтавчан. Вони усіляко допомагали нам. Це дуже приємно.

Ми з чоловіком і дітьми залишилися в Полтаві. Рідні роз’їхалися. Я сиджу з дітьми. Старший син навчається онлайн. Допомагаю йому з цим. Чоловік працює. До війни я була приватним підприємцем, а зараз поки що на паузі, не розумію, як рухатися далі. Діти – мій антисрес. Мені легше, коли я з ними. 

Впевнена, що війна закінчиться нашою перемогою. Україна процвітатиме, стане прикладом для всього світу.