Мені 29 років. Я жив з дружиною і дітьми в Харкові. Працював у метро.
24 лютого – найстрашніший день. Навкруги лунали вибухи. Діти плакали. Я не знав, що робити. Потім отямився і пішов з сім’єю в метро. В ньому було багато людей. Ми, працівники метрополітену, розносили їжу, допомагали містянам.
Ми з дружиною і дітьми виїхали на своєму транспорті в Полтаву. Ледь знайшли паливо. Півтори години простояли в черзі на заправці, а потім дізналися, що бензин закінчився. Поїхали до іншої. Вона не працювала, однак один зі співробітників був на місці. Ми попросили двадцять літрів бензину, але він відмовив. Сказав, що залишився резерв для військових і водіїв швидкої допомоги. Чоловік, який працював на швидкій, попросив для нас палива. Завдяки його допомозі ми змогли виїхати. Ми дуже вдячні йому. Також дякуємо всім волонтерам, які допомагали нам.
Війна по-різному вплинула на нашу родину. Одні родичі залишилися без роботи. Інші – виїхали за кордон.
Я маю підробіток. За час війни зрозумів, що потрібно цінувати кожну мить і насолоджуватися життям.
Вірю, що війна закінчиться нашою перемогою і поверненням усіх окупованих територій.
