«Семь месяцев муж не дожил до нашего 50-летия»

Позвонила подруга моей невестке: «Если можете, уезжайте отсюда, бо в 10 часов начнут бомбить Марьинку, или готовьте подвалы, чтоб вы у подвал спряталися».

Ну як, куди їхать, шо їхать? Ми решили оставатися дома. Конечно, було дуже страшно, дуже. Як летило, таке летило! Не думали николи, що нам прийдеться таке пережить. Це дуже страшно.

Сидилы мы, мабуть, дня три в пидвали. Так ото щось выскочили, у холодильнику щось там взяли, з’їли щось и опять в пидвал. И мы то бигом на машину и виїхали в Курахово. Там у мене сестра, племянники. Мы - до них. Бросили все: котив, собак, курей. Бо це дуже страшно. Передать не можна.

Жили там. А тоди люди начали вертатися додому. Була стрилянина хороша, но вже такого не було.

Розирвалася мина, осколками побило усе. Позабивали ми викна досками, та и все. А раз у дочки биля двору розирвалося. Теж полетили стёкла. Видно, взрывною волною пишло и полетилы стёкла. Третий раз – так тут и крыши у людей полетилы, и все полетило. Страшне. В мене викна полетилы опять-таки.

Саме тяжоле було, що в мене муж дуже болив. Я сколько не возила его и в Запорожскую область личиться, и в Курахово, и тут в Новоселовке по больницям їздили. Кажуть, операцию робить. Зробили операцию. А хирург каже: «Вы б МРТ зробылы, потому шо щось дедушка нехороший». Ну поехали мы в Краматорск, зробили МРТ. Тоди сказали мени, що не питайтесь ничого робить – четверта стадия рака…

Приїхали додому. Вин: «Я не хочу ниде, тильки дома». И це ж мы дома. Тут война, стрилянына. На него нельзя было смотреть без слёз. Он тут сидел на диване, а я там в кухне рыдала. Он: «Что ты? Ты что?»  

Як умер он, я биля нього сиджу, стреляют, страшне. Оце биля нього сидила все время. Була ночь. Я думаю, як я буду хоронить? Ну, слава Богу, якось так похоронила. Днем они меньше стреляли.

Ось сусід, 54 года, тоже рак. Він умер 12 марта, а мій муж – 12 апреля. Мисяць разниця между ними. Хлопці. Война мені – вдвойне горе. Тут стріляють, а тут дедушка. Мы сім місяців не дожили до нашого 50-летия. Я йому казала: «Держися, держися». А він: «В мене вже сил немає, я вже не можу».

Тяжело. Болячки ці замучують. Ось не вспіла взять ліки – уже заканчуються. Надо йти по новой брать. За прошлий год два рази лежала в больниці. Везли на скорой. Проблеми з сосудами головного мозга, голова. Лічиться дуже дорого. Це невиносімо. Неділю пролежала – три тисячі немає.

Зовсім по-другому стала дивитися. Сиджу оце і думаю: «Нафіга оце строїла? Війна. Нашо я оце я купляла? Ну воно мені нужне? Хватали те золото, те все. Золото, канєшно, пішло все дєдушкє. Воно ж дороге лікарство, обєзбалівающе. Я продала золото і купила чоловіку обєзбаліющє.

Грущу і про жизнь ту, і про все, шо було хорошо, як було… Кому воно нужно оце все?

На шо надіємся? Щоб скоріше мир настав. Це саме главне. Щоб не було, шо я лягаю спать і думаю: чи будуть стрілять, чи не будуть, і куди воно летить і откуда воно летить, і куди воно прилетить.