5 лютого 2015 року я прокинулася і чую стукіт якийсь. Двері мої відчиняються і... ледь-ледь стукіт я почула. Я вибуху не чула, взагалі не чула, тільки чую якийсь стук такий, як постукали. І мої двері відчиняються. І ця вся картина перед очима. Двері падають, вікно падає, шифоньєр падає. Я сиджу на ліжку, а встати не можу.

Сусіди всі раділи: «Найголовніше, що ти жива!

Просиділа я скільки, не пам’ятаю, а потім ніби як трішки відійшла. Я заходжу в зал, а що це таке? Я на себе не була схожа. З вулиці кричать: «Ти жива?!» Кажу: «Так, жива». У мене ні сльозинки не було, нічого. Напевно, був ступор якийсь. Я віруюча, мене Бог зберіг. Я навіть звуку не чула. Якщо б я звук чула, я могла б з глузду з’їхати.

Потім сусіди всі поприбігали. Заходять, дивляться. Кажуть мені: «Ну, вийди хоч на вулицю». Я виходжу, мене сусіди зустрічають, обіймають. Війна так здружилися нас. Ми такі були дружні всі разом. «Найголовніше, що ти жива! Найголовніше, що ти жива!» - всі кричать, всі радіють.

Людям співчуваю. Хто загинув, хто постраждав, хто інвалідом став. Плачу кожен раз, коли чую, що вбили когось. У нас тут хлопець загинув. Вийшов чогось і в голову поранило його, так і не врятували. Мати його, бідна, до сих пір не в собі. У нас багато тут загинули.

Снаряди летіли в нас чотири рази поспіль. Розбитий повністю четвертий під’їзд. І на п’ятий поверх залетів у вікно снаряд. Пробило дах і підлогу на четвертий поверх. Потім у нас на дах чотири снаряди залетіло. Останній під’їзд взагалі впав до підвалу. Квартири в підвалі опинилися всі. Страшно там було.

Коли я подивилася по телевізору фільм про війну, я там стільки плакала за жінок, за дітей, за всіх. Думаю: «Як вони там, бідні, жили? Як вони ось це все перенесли?» А тут на тобі, війна.

11 травня у мене день народження. І у нас в церкві вітали, подаруночки подарували. Я йду така радісна. Приходжу додому і собачкам хотіла піти дати поїсти. Я всіх собачок люблю і всіх годувала всі роки ці. Винесла собачкам... Іду звідти – як дасть вибух! А там газ, як щось вибухне. І я: «Господи, Господи». Біжу додому, кричу... Такого вибуху я ще не чула. Це коли у нас перший раз вибухнуло, страшно було. Такі гуркіт, кулі, танки їдуть... Моторошно було.

А раз бомбили нашу котельню. Тепер у нас опалювання не буде тут. У нас багато хто помер від голоду, від холоду. Багато тут повмирало. Дуже важко. Одні люди намагаються піднятися, а інші якось опустили себе. Це залежить від людини. Якби я після цього всього думала: «Та ладно, вже яке там життя?» Ні, я намагаюся підніматися, намагаюся щось робити. Я намагаюся комусь ще допомогти.

Сусіди всі раділи: «Найголовніше, що ти жива!

Я нічого не боюся вже. Мене, мабуть, все що сталося, загартувало.