Я народилася в селі Черненко, живу тут одна. Чоловіка поховала 2012 року. Синок живе окремо. Коли починалися бойові дії, зателефонував голова сільради Шапкін: «Попередьте всіх людей, що починається війна. Уже військові у нас».
«Під ліжко ховалася. Потім кинула»
Я пішла селом, оголосила всім, що, якщо будуть бомбити, треба десь ховатися.
Я біжу з кінця села, уже додому повертаюся, а тут летять літаки. Сім літаків над моїм городом, над моїм будинком. Думаю, все, хати моєї, напевно, вже немає.
Я впала на дорозі. Що ж мені робити? А гул страшний стоїть і щось кидають червоне. Вони пролетіли над селом і полетіли в степ.
Я прийшла додому, пішла на поле і дивлюся: що це червоне? Воно було схоже на іграшки. Але їх піднімати не можна було. Оголошували всім: не чіпайте, бо можуть вибухнути!
Дні два була тиша, а потім почалася стрілянина. Це було страшно. Снаряди летять, пролітають повз двір у бік річки.
Будинки ходили ходором. Не можна було лежати на ліжку – ось так ліжка ходили! Це жах був! Страшний суд був, передати не можна.
Лягала на підлогу, під ліжко ховалася. Потім кинула. Думаю, ні, якщо залетить снаряд, однаково мене вб'є.
Між дверима стояла. Якщо буде летіти у вікно, може, повз пролетить, і я залишуся жива.
Якщо пололи на городі й починався обстріл, лягала. Якось пішла в сад – і тут летить. Я обійняла дерево і стою. Розгубилася, не знала, що мені робити. Обіймаю дерево й думаю: влучить або повз пролетить?
Одна. Страшно. Не знаєш, куди йти і що робити. Лежу, чую тріск. Думаю, посуд летить, напевно, із серванта. А це не посуд, а вікна летять. Три вікна вилетіло. Потім стінка будинку була пошкоджена, дах. Підвал розбитий, кухня розбита вся.
«Онучка моя загинула – осколки влучили в голову»
Під час війни вбило мою онучку. Їй було 19 років. 3 червня виповнилося 19, а 15 червня вона гине.
Вона проживала в селі Комінтернове. Там були сильні обстріли. Вона тільки вийшла – розривається снаряд, і осколки летять через двір. І відразу два осколки в голову. Батько її, мій син, вилітає туди, а вона мертва вже. Як це можна пережити батькам? Це страшно!
«Люди виживали тільки завдяки допомозі Ріната Ахметова»
Спасибі Рінату Ахметову, велика йому подяка. Здоров'я йому, його родині, що є така людина на землі. Він стільки допомагав! Ми отримували щомісяця продукти. І крупи були, і все було там. Усе, що міг, він допомагав. Магазинів тут немає.
Щиро йому дякуємо. Я не знаю такої людини більше, це рідкість, з тисячі один. Усю Донецьку область забезпечував. І маленьким, і старим. Люди виживали лише завдяки йому, його допомозі. Найголовніше, що він не забуває нас ніколи.
Віримо, що скінчиться колись війна. Що настануть прекрасні квітучі дні, які ми постараємося ще прожити. І щоб наші онуки, діти, усі жили й раділи. Щоб життя було як раніше.
.png "Імена")
