Ющенко Дар’я Валеріївна, 14 років, 9-А клас, Іванківський ліцей №2 Іванківської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Ляшевич Юлія Володимирівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Війна застала всіх дуже неочікувано. І всі відреагували по-різному, дехто більш легко переніс цю звістку, а дехто із сильним жахом та болем у грудях.

Про початок повномасштабної війни я дізналася від мами, прокинувшись зранку до школи. Коли мені повідомили цю новину, я не сприйняла все це дуже серйозно. А от з настанням вечора і з кожним вибухом, усвідомлення всієї серйозності приходило все більше й більше. В той момент відчула тривогу за своє життя та життя своєї сім’ї і всієї країни в цілому.

Цей день для мене означав, що більш нічого не буде, як раніше, і будь-які дрібниці будуть вважатися чимось більшим. І сидячи в підвалі, дуже хотілося, хоч чимось запобігти цьому і щоб весь цей жах скоріше закінчився. Перший тиждень був найгіршим, тому що потрібно було трохи звикнути до цієї ситуації. Регулярні пожежі протягом тижня. Адже окупанти своїми ракетами влучали в різні будівлі, як у жилі так і в державні інфраструктури. І, зрештою, під кінець окупації мого селища вибухи та літаки в небі не приносили такого жаху, і все здавалося таким повсякденним.

З настанням двадцять четвертого лютого погляди на життя і все навколо змінилися. Щоденні переживання за тата, який пішов захищати нашу країну, за своє життя і життя всієї родини просто знесилювало. Першого ж дня моє селище було окуповане російськими військами. Майже щоденні черги в магазин по хліб та інші продукти. Щоденні візити до сусідів по воду, яку вимкнули з початку окупації. Адже в будинку перебувало немало людей, і води використовувалося багато.

Навіть довгоочікуваний мій день народження відсвяткувала в окупації, якщо це можна було назвати святкуванням. Про подарунки навіть й мови не було, але дещо в подарунок я все ж таки отримала. Це було дві буханки хліба і дві рибини. Ці подарунки я запам’ятаю до кінця життя.

Моє життя, як і життя всіх українців змінилося кардинально. Після звільнення мого селища від окупації я не уявляла, яке життя буде далі. Влітку, щоб відволіктися від всіх новин, які ранили і ранять моє серце я навчалася. А згодом розпочалося навчання, і більшість свого часу я проводжу за підручниками та своєю улюбленою справою. Тата я тепер бачу раз на місяць. Ніколи не думала, що буду бачити рідних мені людей так рідко. Навчання тепер проходить дистанційно. Я розумію, що це необхідна запобіжна міра за даних обставин, адже ходити в школу мені подобалося більше. Мама також знаходиться дома, бо організація, де вона працює розпочала онлайн-роботу.

Найбільш мене приголомшило і здивувало те, що в XXI столітті в індустріально розвинений час конфлікти розв’язують такими методами. Я вважала, що в наш суспільні проблеми розв’язують демократично. Але, на жаль, не всі знають і використовують такі методи. І найбільш мене ранять і вражають новини про загибелі або знущання з дітей, які нічого не зробили для того, щоб з ними так поводилися. І смерті звичайних мирних людей, які ніяким чином непов’язані з військовими.

Мир для мене - це хороші взаємозв’язки з сусідніми країнами і країнами світу. І в разі екстреної ситуації можливість допомогти тим, хто цього потребує.

Я сподіваюся на швидке врегулювання цієї страшної війни, яке закінчиться нашою перемогою.

Слава Україні!