Сабадаш Кирил, 16 років, учень 11-А класу Комунального закладу «Ліцей №2 Козятинської міської ради Вінницької області»

Вчитель, що надихнув на написання есе: Мельничук Галина Олександрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Світало. Легкий морозець закрадався в привідчинене вікно й пробирався підлогою. Вітерець, ніби змагаючись із морозом, хто перший, розвівав шторку. Крізь сон я чув, як птахи, злітаючись на дерева, несміло закликали весну.

Місто готувалося до подорожі в новий день. Коти заводили свої весняні пісні, а моя кішка занепокоєно бігала по квартирі й голосно кричала. Якби ж я тільки знав, що це в дії її «шосте чуття»…

Утомлений справами попереднього дня, я продовжував солодко спати, не зважаючи ні на що. Та раптом мені здалося, ніби ліжко моє сколихнулося… потім ще раз! Доносився якийсь шум із сусідніх квартир, гучно розмовляли батьки… Телефон ледь не розривався від повідомлень. Я злісно прокинувся, закрив вікно з надією лягти й доспати, але, узявши до рук телефон і прочитавши повідомлення своїх друзів з інших міст, очманів…

Швиденько зайшов в Інтернет і зрозумів: почалася повномасштабна війна.

На мою думку, тоді був найстрашніший день мого життя! І не тому, що порушилися, знищилися плани мої та всіх українців, не тому, що люди втрачали будинки, квартири, майно; а тому, що війна почала забирати людські життя.

Наступний ранок був не менш жахливим для мене та моєї родини – перша та, на жаль, не остання сирена, що пронизувала всі мої почуття, думки та мене самого. Ми стояли в підвалі разом із сусідами, молилися й подумки запитували: «Господи, за що?..» Це питання й досі не дає мені спокою, коли я чую виття сирен, спілкуюся з внутрішніми переселенцями, читаю про загибель людей… Невимовний біль пронизує душу, але я розумів і розумію, що українці сильні й усе зможуть.

Я підтримував батьків, а вони – мене. Ми навчилися жити в нових умовах: продовжували працювати, чинили опір у важкі часи.

Кожен узявся допомагати неньці – Україні: як могли, як уміли. Мої тато й дідусь чергували на блокпостах, бабуся й мама ділилися продуктами харчування, ліками та коштами з переселенцями, я ж зі своїми друзями, однокласниками допомагав волонтерам на інформаційному фронті, а пізніше долучився й у режимі офлайн. Ми також плели маскувальні сітки, облаштовували укриття, записували відео про незламність України, малювали малюнки, які відправляли разом із листами та смаколиками солдатам на фронт, намагаючись підтримати наших бійців, розуміючи, що для перемоги не буває маленьких справ.

Ми перестали боятися. Ні, не стали безпечними, а стали мудрішими, навчилися прилаштовуватися до подій, що відбуваються, прозріли, зрозуміли, що маємо рухатися вперед, до перемоги, долаючи будь-які труднощі та перешкоди, стверджуючи, що нашому роду – нема переводу.

Я по-іншому подивився на творчість Тараса Шевченка:

Не вмирає душа наша, Не вмирає воля…

Моя родина, як і кожен син чи донька рідної України, прагне миру! З давніх давен, бажаючи щось рідним, друзям, близьким, ми говорили заїжджену фразу: «Мирного неба…», – і, здається, лише тепер повністю усвідомили значення цих слів.

Болить душа за кожного українця, за кожну українку, хочеться, щоб припинилося кровопролиття, насилля, і кожен, хто чинив зло, відповів за свої злодіяння; хочеться, щоб не плакали матері, не гинули сини й доньки; хочеться, щоб була безпека кожного, хто поряд; щоб був душевний спокій, панувала духовність, реалізовувалися мрії… Хочеться, щоб наша рідна Україна була справжнім райським куточком на Землі! Я вірю, що так і буде!

Як писала Ліна Костенко:

І буде мир... Підніметься з руїн моя країна, Бо мужності такої світ не знав. По силі духу ти одна така єдина. Повернемось до мирного життя… Все буде Україна!