Валентина Федорівна згадує, як переживала обстріли та які жахливі картини бачила, коли їхала з палаючого Луганську. Жінка дуже бажає повернутися додому по закінченні війни, але коли це здійсниться – ніхто не знає.

Пам’ятаю, як я йшла по вулиці з гастроному - і по неї проїхав бронетранспортер. Стали посеред вулиці і почали стріляти – це бачила. Ще бачила з вікна дома. На лавочці сиділи бабусі - і раптом розірвався в дворі снаряд. Полетіло все, дим, скло заторохкотіло. Потім бачили, що дійсно все лежало. На балконі скло розбито.

Щодня о 4 годині ночі вибухи такі були, що страшне. Мій чоловік і син пішли на роботу, я залишилась сама дома. Такий вибух був, що я не знала, що робити. В мене руки, ноги тремтіли, слова не могла сказати. Стіни дрижали.

Ми виїжджали з дому з Луганську і їхали в село до батьків чоловіка – бачили, як поле горіло, пшениця горіла біля Станиці. Дуже важко все згадувати. Пройшов час, стільки років, а все одно все в пам’яті і все болить. Не віриш, що вернешся додому. Одного разу ми заїжджали в Луганськ, бачили як біля під’їзду люди виривали ямки і ховали своїх близьких…

Життя змінило – кинула рідну домівку. Зараз вже забуваю де, що стоїть, лежить. Добре, що діти в мене влаштувалися, знайшли своє місце. Була сім’я, всі разом були, а тепер хто де. Дочка в одному місці, син в другому.

Хочеться повернутись додому, коли війна закінчиться. Тільки коли вона закінчиться? На це запитання ніхто не може відповідь дати.