22 лютого я виїхала з двома онуками з Маріуполя. Там залишилися моя дочка, зять-військовослужбовець і мама. Я з онуками їхала в поїзді, мені подзвонила дочка з Маріуполя і сказала, що почалася війна. Син повернувся до Маріуполя 26 лютого. Він до того служив в «Азові» і повернувся, щоб захищати місто. 

Мій син досі в полоні, я нічого не знаю про нього. Зять був поранений, його вивезли гелікоптером із Маріуполя. Дочка виїхала з міста в березні. Нам дуже тяжко. Найтяжче, що ми не вдома, і допомоги ніякої немає. Нам доводиться самим усе робити.

Ми в Одесі, бо тут люди квартири здають ВПО і не роблять зауважень, що я розмовляю російською мовою. І мої онуки іноді розмовляють російською, але їм за це ніхто не докоряє. 

Не можу ні читати про Маріуполь, ні дивитися. А найбільше мене вражає те, що ніхто не визнає, що в Маріуполі загинуло сто тисяч чоловік, як мінімум.

На початку війни я була впевнена, що народ настільки об'єднався, що ми однозначно виграємо цю війну. А зараз - не знаю. З такою корупцією, як мінімум, ще рік-два війна триватиме. Бо в нас нічого не робиться. І взагалі, відбувається якась зрада. 

Я мрію обійняти свого сина, якого я вже третій рік не бачила і не чула. Дуже сподіваюся, що він живий.