Був ранок. Усі збиралися на роботу, до школи або в технікум – хто куди. І звістка про початок війни була дуже несподіваною і жахливою. 

У перший рік у нашій області і газу не було, і світла. Води не було майже пів року, нам її привозили. Найбільше мене шокують обстріли. І новини шокують, коли їх дивишся. Місто наше постраждало, як і всі інші міста Донецької області. Взагалі шокує все, що відбувається. Постійно здається, що ми живемо одним днем.

Виїхала я до Харкова, а там – іще жахливіше. Тут сім'я, батьки залишалися, і я повернулася. 

Найгірше, що діти не можуть навчатися. Я вважаю, що онлайн – це не навчання. Син навчається в Харківському політехнічному виші. Я теж навчаюся дистанційно, молодша дитина - в школі. Це не навчання, я вважаю. Чоловік втратив роботу, оскільки завод виїхав в інше місто.

Сподіваємося, що все буде добре, що колись ця війна закінчиться.