Вікторія Ляшенко, учениця 11 класу Малокатеринівської гімназії «Мрія»

Вчитель, що надихнув на написання есе: Грошев Олександр Петрович

«Війна. Моя історія»

Ми намагаємось вижити щодня, але одужання – це завдання на все життя. Автор невідомий.

Той пам’ятний ранок двадцять четвертого лютого почався з телефонного дзвінка мами. Її перші слова приголомшили мене: «Тільки не хвилюйся, доню. Почалася війна!».

Ніколи не могла собі уявити, що стану не те, що свідком, але й учасником таких жахливих подій. Мені, як дитині, було важко усвідомити значення цих слів. Перше, що зробила, почала швидко збирати документи та найнеобхідніші, на мій погляд, речі. Я (така наївна!) тоді ще не розуміла, наскільки моє життя зміниться…

Мов у тумані минали перші тижні, паніка, обстріли. З батьками ми обговорювали ситуацію, що склалася. А вона була досить невтішною: ворог захопив більшу частину Запорізької області, в тому числі і Василівку, містечко, яке знаходиться в 19 км від Малокатеринівки, мого рідного селища на березі мальовничого Каховського водосховища! Ми все частіше зупинялися на тому варіанті, щоб евакуюватися подалі від лінії фронту. Знову і знову зверталася до думки: «За яким правом у мене і моїх ровесників вороги забрали щасливе дитинство, змушують втекти з рідної домівки і можуть навіть позбавити життя?». Почуття несправедливості, болю, страху, неймовірної люті, які я відчувала в перші години, дні, тижні, місяці, не полишають мене й до цього часу.

Звуки вибухів з кожним разом ставали все гучніше і ближче та лякали нас все більше. Попри це, моя родина прийняла нелегке для нас рішення: залишитися в Малокатеринівці та намагатися жити в таких умовах.

А далі почастішали обстріли селища. Інколи ми знаходилися на межі життя і смерті. Так, 10 травня 2023 року я побачила, як палають сусідні будинки, чутно вибухи. А ще мене вразило, що в цей час матуся шепотіла молитви, сподіваючись, що вони нас врятують і захистять… У ту страшну ніч у селищі було пошкоджено та знищено близько 150 будинків, отримали поранення односельці та лікарі швидкої допомоги.

Але виявилося, що це було не останнім випробуванням для нас. На початку літа ми стали не тільки свідками, але й бранцями екологічної катастрофи, пов’язаної з підривом греблі Каховської гідроелектростанції. Водосховище припинило своє існування, а люди тепер потерпають від нестачі води, яка живила родючі землі від Запоріжжя до Херсону. Важко усвідомлювати, що місце, яке ми в дитинстві називали морем, зараз нагадує пустелю, хоча й зелену, але все ж таки пустелю…

Частина моїх друзів виїхали за кордон, або залишились в Україні, але подалі від лінії фронту. Хоча, як ми чудово розуміємо, в нашій країні безпечного місця, на жаль, немає. Невизначеність, втрати й руйнування спонукали нас дорослішати швидше, ніж ми планували.

В Малокатеринівці люди допомагають одне одному відбудовувати зруйновані оселі, підтримують родини загиблих та зниклих безвісти земляків-воїнів ЗСУ. А ми, учні, нарешті починаємо цінувати освіту, бо як виявилось, під час війни саме знання, в поєднанні з патріотизмом, є ключем до перемоги. Ми навчаємось дистанційно, враховуючи постійні обстріли, але намагаємось допомагати рідній країні. Більше десяти років у нашій гімназії успішно працює шкільне парламентське самоврядування. (Я, до речі, очолюю його вже третій рік.) Свідченням важливої і потрібної роботи учнів є волонтерська діяльність. Зокрема, ми виготовляли «окопні» свічки, обереги та збирали подарунки для військових. Відеоматеріали, підготовлені учнями, в соціальних мережах знайомлять мешканців громади з патріотичною діяльністю нашого навчального закладу.

Чому так детально розповідаю про шкільне життя? Тому, що школа стала невід’ємною частиною мого життя. Саме зараз остаточно зрозуміла, що подорослішала, навчилася багатьох важливих речей. Війна навчила сприймати світ по-іншому, змусила шукати свій шлях, визначити, ким бачу себе в майбутньому.

Півтора роки війни відкрили мені очі на те, що наша нація весь час свого існування бореться за незалежність, і саме нам потрібно поставити крапку у цій боротьбі. Тим самим довести, що зусилля наших пращурів не були простим марнуванням часу. Вірила, вірю й буду вірити в нашу країну!