Клизуб Поліна, 11 клас, Сонячненський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Тищенко Лілія Олексіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Одного тихого й морозного ранку в рожево-блакитному небі України над домівками моїх земляків “просвистіли” ворожі російські ракети. Це був ранок 24 лютого 2022 року. Тоді почалася війна… О четвертій ранку змінилося життя кожного українця. Того дня люди об’єдналися в одне ціле й незламне. На жаль, громадяни моєї держави дізналися, що таке повітряна тривога, ракетна небезпека, де є найближче укриття.

Майже кожна родина відчула на собі біль цієї страшної війни.

Безліч мешканців українських міст та сіл були вимушені назавжди залишити домівки. Багато сімей дізналися, яка буває військова форма та спорядження, адже вони відправили частинку своєї душі на фронт. На жаль, тисячі українців загинули, вони не повернуться до своїх домівок, не побачать дітей, батьків, рідних і друзів.

У кожного з них були  мрії, плани на майбутнє…

Тоді, о четвертій ранку, мої батьки прокинулися, бо подумали, що хтось проїхав повз будинок на мотоциклі. Проте пізніше виявилося, що це були ракети, які прямували на Миргород. Рано-вранці батьки розбудили мене й братика. Я здивувалася, бо надворі було темно, але після слів матусі вмить прокинулася:  “Прокидайся, донечко,  на Україну напала росія. Почалася війна…” Той страшний ранок я не забуду ніколи. Братик плакав, батько читав молитву, бо він священник (ПЦУ), а ненька збирала  найнеобхідніші речі.

Біля нашого будинку є погріб, який батьки швидко обладнали під укриття. У ньому й дотепер залишилася “буржуйка”, яку туди занесли 24 лютого 2022 року.

Охтирщина знаходиться біля самого кордону, тому жахіття війни ми відчули першими. У звичайний, як тоді здавалося, четвер діти збиралися у школу, батьки - на роботу, хтось займався своїми звичайними буденними справами. Та цьому завадили колони ворожої техніки, що рухалися через Охтирщину в напрямок Києва.  

Цих ординців  зупинили звичайні люди, які за декілька годин згуртувалися, щоб дати відсіч нелюдам.

У той страшний день до нас у Сонячне приїхали знайомі й рідні. Вони виїхали з Охтирки, бо там було дуже небезпечно: тривали вуличні бої. 25 лютого в моїй домівці було 17 людей... Щоб убезпечитися, ми спали на підлозі, бо в кожній кімнаті будинку є великі вікна. Мені здавалося, що години й дні зупинилися. Досі не можу чітко згадати, що відбувалося вдома в лютому 2022 року… Спочатку було дуже страшно, адже ніхто не розумів, як далі жити.

Ми чули  артилерійські “виходи”, дуже боялися, але матуся промовляла: “Це наші…”. Так, справді, то були звуки української артилерійської установки “Ураган”.

Наші воїни били по окупантам, які знаходились у сусідньому місті Тростянці (воно було в окупації 31 день). Починаючи з 26 лютого над нашими головами щодня пролітала російська авіація. Звуки літаків залишиться в пам'яті назавжди, бо вони несли із собою смерть.  Боляче згадувати  авіаудар по військовій частині в Охтирці.

Тоді загинули близько 70 людей.

Згодом в нашій місцевості звуки війни почали стихати… Проте біль, який виникає щоразу, коли читаю новини, нікуди не зникає. У травні 2022 року мій тато вступив до лав ЗСУ, він військовий капелан, підтримує захисників молитвами та добрим словом.  Коли приїжджає у відпустку, намагаюся більше з ним спілкуватися про буденні речі, щоб його свідомість хоча б трохи забула жахіття війни.

Усією родиною збираємо  речі, коли тато їде на фронт. У нас залишається лише надія на краще та віра в Бога.

Думаю, що за ці 1000 днів російсько — української війни змінилися пріоритети, світобачення українців. Кожен усвідомив цінність  людського життя та волі! Я вірю у Збройні сили України,  у нашу Перемогу.  Впевнена, Бог на боці моєї Батьківщини! Слава Україні! Героям Слава!