Федорченко Вероніка, 11 клас, Заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів с. Нове Місто Добромильської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Мисько Любов Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Усі ми знаємо про подію, яка сталася у лютому 2022 року. Хоч мені і не дуже приємно згадувати про те, що намагалася забути за цей час, та виговоритися з приводу наболілого впродовж 1000 днів треба. Кожен українець цього дня прокинувся через вибух, незвичний звук сирен, тривожний дзвінок від рідних, або великої кількості повідомлень.

І коли живеш спокійним життям школяра, яке не передбачає особливо серйозних проблем, то подібні події можуть навчити тебе думати по-іншому, рано подорослішати, що заважає твоєму бажанню  ̶̶  ще побути дитиною.

Важко  ̶̶  це не прокидатися до школи і   «відсидіти»  уроки, а  «зриватися» серед метушні зранку і бачити своїх (зазвичай спокійних і веселих) батьків стурбованими біля телевізора чи комп′ютера, які зі сльозами читають стрічки  «свіжих» новин.

Спершу мені надійшло повідомлення від класного керівника про те, що  в нас починається дистанційне навчання - і все... Я, як і кожна школярка, зраділа тому, що зможу відпочити, не знаючи в чому причина. Але раптом до мене прийшло повідомлення від приятеля з Харкова про те, що він почув вибухи зі сторони центру міста, тоді я усвідомила його слова  ̶̶  і мені стало страшно. Коли повідомила батькам про дистанційне навчання і звістку від товариша, то вони аж тоді підтвердили найжахливішу новину, у правдивість якої я не могла повірити.

Раптом мені наказали зібрати найнеобхідніші речі і покласти їх у місце, з якого я могла б встигнути одразу забрати їх при необхідності. У голові крутилося:  «війна»! 

Війна… Начебто просте слово, яке для мене означало звичайний термін з історії, який для школярів був важливим і дійсним лише у тексті книжок, який нам не хотілося вивчати, бо  «не знадобиться». Розуміння слова  «війна»  в більшості дітей завершується комп′ютерними іграми, та, як максимум,  ̶ фільмами про Першу та Другу Світову війну. У ранньому дитинстві ми з друзями бавилися у  «війну»  знайденими палицями, які формою нагадували пістолет чи щось інше, та  ніяк не могли навіть подумати про те, що наші ігри можуть стати реальністю.

Однак доля вирішує по-своєму.  Наші знайомі і рідні були готові віддати життя за наше майбутнє та продовжують і зараз. Історія повторюється.

Ми проживали у селі Грушуваха  Харківської  області, яке було розташоване на перехресті таких міст, як: Ізюм, Балаклія, Барвінкове та Лозова. Також наша родина багаторазово виїжджала на ці терени у справах, тому було достатньо боляче бачити те, як їх рівняють з землею. Мені було тривожно від думки про те, що ворожі війська насуваються і на наше село.

Я уявляла, як ріка крові тече селом. Біль, сильний біль у серці.

Багато часу ми з батьками проводили у підвалі під час повітряних тривог. Через декілька  днів ми могли просто вийти на вулицю і почути звуки пострілів і вибухів з Ізюму, який був розташований на відстані 35 кілометрів від нашого села. Одного дня ми з подругою вирішили піти погуляти і побачили блокпости біля  мосту, який вів у сторону Балаклії. Далі йшли дорогою, а після неї – високим пагорбом до села Петрівське. Це була наша остання прогулянка.

Другого березня нам надійшло повідомлення: «Комендантська година з 16:00 до 6:00. Ситуація у селі небезпечна». Стало ще страшніше.

Сьомого березня було пекло. Я з батьками приблизно з четвертої ранку до четвертої вечора перебували у підвалі. Чути було, як проїжджають військові машини, а пізніше – звуки пострілів. Намагаючись заспокоїти себе, я хотіла надіятися на краще, та надія тліла в мені так само, як і мій дім. Я кажу  не про будівлю, а про місцевість, яка за вісім років проживання стала для мене рідною. У кожному місці я знаходила приємні і неприємні спогади. І мені було боляче, бо страх перемагав.

Я хотіла продовжити історію свого життя, а не лишити її у підвалі. Мені хотілося запам′ятатися людям, як письменниця, а не як одна з жертв цієї жахливої війни.

Сльози перлами скочувалися по щоках. Мої думки перервав сильний вибух, який дістався до нас звуком вібрації від ударної хвилі. Я відчула те, наскільки потужно вдарили по мосту, який був надзвичайно важливим. Його підрив було сплановано на випадок, якщо наші військові не матимуть достатньо сил протистояти ворогу. Якби його не знищили, то ситуація була б значно гіршою. Також було чути приліт ракети, перестрілки з танків і автоматні черги. Ворожі війська зайняли зручну позицію на пагорбі села Петрівське (яке я згадувала до цього) та вели бойові дії з нього.

Ми сиділи у підвалі до того часу, поки батьки не почали розмову про те, що ми робитимемо далі. У кінцевому випадку тато дав нам хвилину, щоб ми зібралися.

Ми побігли до хати й взяли усе найнеобхідніше. Коли батько почав виводити автомобіль, то почувся звук  ракети. Ми щосили побігли до авто і   поїхали у сторону сусідніх селищ. Я все ще пам′ятаю те, як швидко ми їхали і як за пару десятків метрів прилетіла ракета, яка, здається, летіла у нашу сторону, та зірвалася неподалік току. Нас охоронив Всевишній. Сім′я наша зупинилися в хаті знайомої батьків, яка поділилася з нами навіть  продуктами харчування. Надворі було страшенно холодно.

Наступного дня нам дали дрів та розтопили піч, завдяки якій було трохи комфортніше. Але холод у душі не зникав.

Переночувавши в неї дві ночі, ми вирішили повернутися додому, щоб забрати хоч якісь речі, бо нічого не мали, окрім ліків і документів. Та ракета сильно вибила нас з рівноваги. Коли ми приїхали, то були там менше ніж пів години, бо, почувши звук обстрілів, не дуже хотілося ризикувати. Не взявши нічого і, рятуючи своє життя від ворожих куль та ракет, поїхали до Кам′янець-Подільського, де нам дозволив переночувати знайомий батьків у новобудові. Нестерпний біль розривав мене із середини.  

Я не могла заснути довгий час. Тривожні думки переслідували мене все частіше. Ми прогулювалися містом і харчувалися здебільшого у кафе, де були безкоштовні страви для біженців. Так само одяг ми шукали у центрі допомоги.

Волонтери давали нам  продукти, засоби гігієни та необхідні для нас речі. Мене рятувало тільки спілкування в Інтернеті, перегляд або прочитання чогось нового і малювання. Так я лікувала свою душу.  Кажуть, що друзі пізнаються в біді. І це правда. У Кам′янці-Подільському ми пробули місяць, а після того поїхали у Львівську область, до села Тернава недалеко містечка Добромиля, де нас зустрів приятель батька і дав притулок у пустій хаті своєї бабусі. Найважче було з дистанційним навчанням: потрібні були засоби, а в мене їх не було  і досі нема (лише старий мамин телефон). Там я й закінчила восьмий клас і почала дружбу з сусідськими дітьми, які на якийсь час мене врятували від  самотності, хоч вона і надалі переслідувала мене.

Влітку, коли батьки після довгих пошуків житла все ж знайшли будинок у Комаровичах, я перевелася до Новоміської школи.

Настала весна 2023 року. Біль не вщухав. Самотність роздирала душу. Думки про рідну хату, село, невідомість про близьких людей не давали спокою. І  ми з батьками поїхали до Харківської області, щоб зустрітися віч-на-віч з рідним куточком, забрати речі, які там лишилися. В′їжджаючи у Грушуваху,  я відчула, як моє серце б′ється одночасно від щастя і від розпачу.

Я раділа тому, що я вдома, але була у відчаї від того, що він був знищений. Коли повертаєшся до села, у якому прожила вісім років, то очікуєш побачити його таким, яким воно було завжди.

Та сувора реальність занадто жорстока. Раніше я думала про те, що наш світ жорстокий через те, що відбувалося. Тепер розумію те, що жорстоким є не світ, а люди. Приїхавши, нас зустріли сусіди, у яких ми й ночували, поки були там два дні . Більшість будинків було знищено, а разом з ними і частка моєї душі. Якби хтось знав, наскільки боляче бачити зруйнованими місця, з якими пов′язано так багато спогадів… Школа, будинки моїх знайомих та друзів, міст через річку, вулиці  ̶̶ все було знищене.

Деякі мої знайомі загинули в боротьбі за наше село і майбутнє людей, які залишилися. Більша половина села була побита частково, а інша  ̶̶  вщент знищена. У деяких будівлях  не було ні даху, ні стін,  ні вікон. Лише 3% села були майже повністю цілими.

Якщо казати про нашу хату, то двір було рознесено, дах потрощено, як і паркан. Всередині хати був безлад. Стеля потріскана і відвалилася в деяких місцях, шпалери були роздертими, а речі були на підлозі. Було боляче бачити рідні кімнати. Я дуже довго роздивлялася кожен куточок, щоб зігріти себе приємними спогадами про це місце.

Та наскільки б теплими не були спогади, все одно їх потрібно відпустити.

Біль не покидав нас. У 2014 році наша сім′я так само втекла через бойові дії, бо до Харківської області ми жили у місті Краматорськ Донецької області, де я і народилась. Коли ми переїхали з Донецької області  ̶̶  мені було сім, і так само через сім років ми переїхали. Моє життя – як бурхлива ріка, яка не знає, в яку сторону потече.

Завершити розповідь я хочу тим, що мир є дуже важливим у наш час. Трагічні події дуже травмують людей і тепер я можу зрозуміти, що таке війна і які наслідки вона несе.

Було дуже тяжко пристосуватися  до змін, а особливо адаптуватися у зовсім іншій частині моєї коханої країни, та все ж я звикла. Це приємний досвід пізнання традицій і людей, які в нас проживають.

До цього часу я маю проблеми з постійною тривожністю і страхом гучних звуків. Навіть звичайний грім асоціюється з вибухами. Я почала повністю цінувати тишу. Через сирену я мала безсоння і маю досі. Коли чую під час уроку сирену, то не розумію, чому  деякі діти радіють тому, що вона лунає. Я  нарешті змирилася з цим, та все одно страх залишився. Зараз від тривожних думок мене рятує підтримка хороших друзів, творчість та волейбол. Це добре відволікає та допомагає учитися цінувати життя та все, що маю.

В цьому бачу сенс продовжувати боротьбу і відчуваю себе повноцінною. Я наче зранена птаха, над якою поглумився орел.  

Не знаю, яким буде мій подальший шлях, але я не здамся. І вірю, що перемога вже близько. Пройшовши безліч випробувань, знаю, що моя країна найкраща, а наші захисники – найсміливіші та  найрозумніші. Ми незламні!