Сливка Роман, 10 клас, Селищанський ліцей Сокирянської міської ради Дністровського району Чернівецької області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сливка Надія Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я щасливий. Я народився у найпрекраснішій країні нашої планети. Тут є все, для чудового життя: нескінченні ліси, гори, моря, степи, поля, повноводні річки, озера-очі, пустеля… А люди! Щирі, гостинні, усміхнені, дружні, працьовиті!

2009р.: я- немовля. Поруч мама і тато, братик і сестричка. Мене усі люблять , доглядають. Я росту. Попереду усе життя.

2011р.: вперше переступаю поріг садочка. Тут знаходжу багато цікавих друзів. Життя щасливе.

2014 р.: чую із розмов дорослих про Донецьку та Луганську області, про вторгнення, про анексію Криму…

2015р. : іду в перший клас. Там цікаво. Пригадую, що найважче було тихо всидіти на уроках, бо мої неслухняні ноги звикли бігати постійно і повсюди.

2019р.: іду в п’ятий клас. Нові вчителі, предмети. Мені цікаво вчитися, я – відмінник. Вперше дізнаюся нове слово «COVID-19».У нашому невеликому селі почалася паніка, усім страшно.

Щодня дізнаємося кількість постраждалих від пандемії. Освоюю дистанційне навчання.

2022р.: я – восьмикласник, відмінник. Лютий. Раптом тривожні чутки : «Насувається нова загроза- війна». Ми обговорюємо із однокласниками всю перерву цю новину. На уроках питаємо у вчителів( бо вони розумніші і досвідченіші за нас 14-річних) : « Як Ви гадаєте, буде війна?» Вчителі заспокоюють, мовляв у такий час не можна воювати , ми ж цивілізовані!!!

А потім був ранок 23… Я прокинувся від того, що скло на вікнах трусилося. Землетрус? Тато каже, що не схоже, що так звучать вибухи ( і звідки він знає?) і чути їх із Вінницької та Хмельницької областей.

Удома всі панікують, сидять перед телевізором і ковтають стрічки новин. Ми ще довго так сидітимемо із розпачу і невідомості. Що далі?

Далі потягнулися черги до військкомату українських козаків : мужніх, безстрашних… А потім до нас приїхали переселенці. Ми прийняли сім’ю із м. Пологи Запорізької області. Тато, мама, донька Настя. Насті 13, вона подала документи до нашої школи та почала вчитися у 8 класі. Ми подружилися. Настя постійно розповідає про своє місто, його вулички, людей, своїх домашніх кішечок.

Я читаю у її очах відчай, бо вона розуміє: назад уже не повернеться.

Дівчинка гарно вчиться, завойовує симпатії та прихильність однокласників. Вона не відрізняється від нас, лише іноді раптово стає сумною, згадавши про мирне життя. Літо, Дністер, сонце, канікули!!! Я знайомлю Настю із нашою місцевістю, вона в захваті. І тут я дізнаюся, що моя знайома майже професійний фотограф. Вона вміє помічати у природнім середовищі такі нюанси, які для мене раніше були незначними. Я поділяю її захоплення. Вона вчить мене вибирати освітлення, ракурс, відстань, режим…

Восени Настя з батьками  переїжджає в інше місто. У день їхнього від’їзду усі мовчать. Ми настільки звикли до цієї сім’ї, що вона стала для нас рідною. «Не залишай фотографію», - каже Настя на прощання.

Ми часто листуємося в соцмережах. Я ділюся з Анастасією фото нашої місцевості. Вона розповідає про нову школу, клас, завжди додає, що у нас гарно, але сумує, все таки, за своїм домом. Нещодавно поділилася звісткою : дому вже немає – влучив снаряд…

2023 р.: пройшов рік з початку повномасштабного вторгнення. Я навчився жити із повітряними тривогами та перебоями світла.

Літо… Канікули… Якби вони були 3 роки тому, моїй радості не було б меж. А тепер? Намагаюся зосередитися на фото, тоді не так тривожно…

У липні вперше побачив над будинком дві ворожі ракети. Пригадую, як у мами просто опустилися руки, вона притулилася до стіни і сказала : «Боже, як страшно…»

Кінець липня. У одну із п’ятниць селом почали ширитися чутки про те, що чоловік моєї класної керівнички загинув , виконуючи бойове завдання… Загинув!!! Йому ж лише 34! Син піде лише у перший клас. А ще ненароджена донечка ніколи не побачить батька…

2024 р. : незабаром тривалість війни досягне позначки 1000 днів.

1000 днів мого п’ятнадцятилітнього життя забрав ворог! У мене він украв дитинство. У багатьох солдат - життя, здоров’я, сім’ю. У діток моєї класної керівнички – батька. У мільйонів жителів України, що змушені перебувати наразі за кордоном, - Батьківщину. Я знаю одне: яким би страшним не був ворог, історія України не зміниться – ми ПЕРЕМОЖЕМО!

Не ми прийшли на чужу землю. Ординці вкотре посягнули на нашу незалежність.

Отже, саме ми повинні подолати загарбника! Бо з нами ПРАВДА, з нами СИЛА, з нами БОГ!

І на оновленій землі

Врага не буде супостата.

А буде син, і буде мати.

І будуть люде на землі!

Т.Шевченко