Тараненко Поліна, викладачка Харківської гімназії №94

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Моя історія не надзвичайна. Упевнена,таких як я - тисячі.

Та 24 лютого я мала їхати на Харківщину вітати маму з днем народження,але не судилося....

Заняття у школі відмінили. Ми сиділи та гортали стрічку новин. Мені боліло. Найбільше болів Харків. Рідне місто. Там усі мої рідні: родичі, друзі, однокласники.

Розуміння того,що треба терміново рятувати людей прийшло ближче до вечора.

Наступного дня у школі ми збирали гуманітарну допомогу для людей, які масово їхали з зони бойових дій, потім почали плести маскувальні сітки. Дізналась,що знайомі хлопці евакуюють людей з -під обстрілів. А чим можу допомогти я? У ці моменти світ розділявся навпіл.

24/7 я займалася незвичайною для нашої країни логістикою. Допомагала знайти людей у підвалах та вивезти їх.

Була, можна сказати, очима та вухами тих, хто керував автівкою, а також тих, хто сидів у бомбосховищах. Зв'язок весь час зникав, у слухавку було чути вибухи та крики. Морально було надзвичайно важко. Інколи й плакала разом з тими людьми, а інколи...більше ніколи не змогла до них додзвонитись. Але я дала собі слово, що буду робити це поки буде потрібно. Потім людей треба було десь розмістити. Почала писати у місцеві чати, телефонувати знайомим.

А 8 березня побачила, як до додатку джетконтакт додано мій номер з підписом "Поліна волонтер". Тоді я остаточно зрозуміла, що роблю все правильно.Наступного дня дізналася, що троє моїх друзів уже на "о". З того моменту почалася допомога армії. Люди дуже допомагали. Приносили продукти, засоби гігієни, нижню білизну. Хлопці з Полтави відвозили зібране. Один чудом вижив.

Словом, я роблю для Перемоги те, що можу. Третя учительська відпустка в 54 дні навіть не починалася ,бо я жодного дня не провела вдома. Але я не сама. 

У мене є друзі - вчителі, підприємці, водії. Ми разом збираємо продукти, плетемо сітки, допомогаємо переселенцям.

До нашої команди долучились благодійні фонди, завдяки ним ми можемо забезпечити людей продуктами. Підприємці і звичайні жителі нашого міста постійно піклуються про військових. Завдяки своїй комунікабельності я налагодила зв'язок з волонтерами, які передають нашим військовим привіти ( продукти,ліки, домашню випічку).Не забуваємо і про дітей. Бо не можна дозволити вкрасти у них дитинство. Тому, розважальні заходи для дітей - теж невеличкий волонтерський крок. Я радію кожній ситуацію у якій я змогла допомогти людям.

Хочеться зробити якомога більше для спільної Перемоги. Мій чоловік був рік у лавах ЗСУ. Він мені говорить :" Коли ми бачимо,як люди прагнуть допомогти, наш бойовий дух злітає до небес. Бо є заради кого йти вперед..." Тому, я йду вперед, бо не маю ніякого права стояти осторонь.