Діна Князь, 11 клас

Соломнянский ліцей Волочиської міської ради Хмельницького району Хмельницької області

Вчитель, що надихнув на написання есе: Решітник Тетяна Феодосіївна

Конкурс есе на тему «1000 днів війни. Мій шлях»

Холодне, непривітне небо, чорні хмари, які, немов чорні ворони, заполонили лютневе небо, чуються далекі звуки вибухів. Чомусь саме в цей час як на те, не спалося… Ніби серце щось відчувало…

Ніч… Ранок  - той незабутній, тривожний ранок, який зустрів страшною новиною : «Війна!»

Саме так все починалося… А моя свідомість ніяк не могла сприйняти, зрозуміти, осмислити, повірити в те, що таке може статися сьогодні, зараз, тепер… Як? Невже!? Ніяк не могла це сприйняти…Відмінені заняття у школі, де ще тільки вчора ми були всі разом, де ще тільки кілька днів тому зустрілися офлайн із однокласниками, вчителями – всіма учнями школи…

Жорстоке, холодне, колюче слово «війна»! Навіщо?! Хто?! Невже?!

А в душі – відлуння пустоти і зневіри, безнадії і розчарування… Сподівалося, не вірилося, кожен раз відкидала ці думки від себе, а вони ніяк не хотіли покидати  мене, та не тільки мене – усіх! Думалося: ось прокинуся наступного ранку – і все стане, як було. А цей «сон» залишиться десь далеко, забудеться,розвіється вітрами, дощами, випалиться сонцем, полетить у невідомість… А ми всі знову в мирі, спокої, знову все, як раніше: ранок, сонце, весна, щебетання птахів, у небі – білі «доріжки» від пасажирських літаків, які завжди краяли небо своїми білими візерунками-павутинами.

Літаки були, летіли час від часу, але так низько, гучно, над самими будинками, здавалося, що ось-ось зачеплять своїм важким тілом верх будинку – і він залишиться без даху…

А ще були протяжні, важкі, несамовиті звуки ворожих ракет, які пролітали над моїм селом так низько, що можна було прочитати на них якісь знаки, цифри, які кожен раз вселяли страх та безпорадність , розуміння того, що ти в небезпеці, не тільки ти, а всі, тому що ніхто не знає, де могла впасти ця страшна потвора…

Йшов час, минали дні, але не минав страх та безпорадність… Бачила, як переживають старші,тривожаться , задумані очі мами..

У спортзалі школи, де ще кілька днів тому проводилися уроки фізкультури, почали в’язати маскувальні сітки, хотілося теж чимось допомогти, тому йшла разом зі своїми друзями… Поверталася додому і кожен раз журно дивилася, як дорогою рухаються машини, вони нагадували мені сумні тіні. Важкі були думки, тому що розуміла, що це біженці зі своїми родинами, які тікають від вибухів, руйнувань, біди… З півдня, сходу -  звідти, звідки все почалося. Вони – як журавлині ключі, тільки не в небі, а на землі, мчали, шукаючи порятунку та прихистку… 

І знову думалося про те, що все припиниться, закінчиться, що так довго не може бути в наш час. Думалося, гадалося, надіялося та сподівалося…

Своєю вже не дитячою і все ще не зовсім дорослою свідомістю, світобаченням все ж розуміла, міркувала, шукала відповіді, - і не могла знайти.

А далі піщли звістки, сумні, болючі, непоправні… Гинуть солдати, гинуть мирні люди – дорослі , зовсім малі та ненароджені…  Тисячі людей втрачали й втрачають свої домівки, гніздечка, які вони звили для мирного , спокійного життя, а не для війни і поневірянь…

Довгою, важкою, останньою дорогою верталися загиблі воїни до свого  дому -  назавжди… Смутком, болем, жалем та горем наповнилося кожне село, селище, місто – вся Україна…День за днем, день за днем,- ось уже третій рік поспіль… Вже не одна весна, літо, осінь, зима..

А так мріється про те, щоб нарешті ранки, дні, ночі стали нарешті тихими, мирними, спокійними. Щоб кожен батько, брат, син чи донька вернулися додому, до сім’ї, до дружин, дітей та матерів. Ніхто із нас не заслуговує, не повинен жити у війні, тривозі, горі та невизначеності… Так і хочеться промовити душею та серцем: «Прийди до нас якнайшвидше, сонячний, світлий, мирний, щасливий світанку! Ми всі так чекаємо на тебе!!!»

Щодня, щоразу, як тільки прокидаюся, думаю про те, як би було добре, якби все найстрашніше залишилося позаду… Ось уже знову осінь, але все ще не мирна, а оповита смутком та війною.

Як там ти, воїну, захиснику? Чи маєш, де зігрітися, чи зміг відпочити, чи їв ти гарячу страву? Як ти, любий? Вибач, що ти там, у вогкім , холоднім та небезпечнім окопі, що не можеш зараз обійняти дорогих твоєму серцю людей, що не можеш порадіти життю, що ти так далеко від рідного дому, від спокою…

В кожного свій шлях війни… Навіть не думалося, що дійде до тисячі…Мій шлях – це сподівання, надія,  бажання, співчуття, підтримка… Кожен раз, йдучи дорогою зі школи додому, вдивляюся в небо і задумую бажання, щоб нарешті настав мир, щоб нарешті припинилася проклята війна, щоб нарешті тільки пасажирські літаки мережили небо вздовж у впоперек!Саме так, а не інакше! Мир! Для усіх нас! Для тих, хто на позиціях, хто в дорозі, для маленьких та дорослих!

Своїм юним серцем, своєю юною душею, своїм розумом усвідомлюю, що не для всіх життя буде тим, яким було до війни. Але кінець жахіттям війни все ж має настати! 

Ці тисячу днів і ночей, світанків та вечорів кожен проживає по- своєму… В кожного своя війна, свої переживання , свій шлях неспокою та вболівань…

Але в кожного жевріє, іноді зникає, а іноді знов оживає надія…Я піднімаю очі вгору і прошу: «Господи, зроби так, щоб настав нарешті той день, з якого кожен почне новий відлік життя – мирного, без тривог, без втрат, без, переживань, без окопів, холодних ночей, свисту ракет, вибухів, сирен, евакуацій, позицій… »

Ось такий мій шлях, шлях розуміння подій війни, довжина якого ось-ось уже майже тисячу днів та ночей, які схожі між собою відсутністю відчуття  справжнього людського щастя…

Останній рік навчання в ліцеї, попереду - закінчення 11 класу, тести, важливий вибір… Хочеться вірити, що мій випуск і випуск моїх ровесників буде мирним! А тисяча днів війни залишаться минулому, але вже ніколи не забудуться…