Гудков Мирослав, 8-б клас, Харківський університетський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Кузьменко Оксана Любомирівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Все так, немов у кінострічці. Головними героями якої є ми, українці. Для мене, як і багатьох, 24 лютого 2022 року розпочалося з телефонного дзвінка. Телефонувала бабуся, голосно й емоційно розповідала про літаки, що летять над їхньою хатою в Білому Колодязі поблизу Вовчанська. І хоча бабуся розмовляла з мамою, її слова: «У нас війна», — я добре почув. Мама ввімкнула телевізор. Точно не пригадую, але, звісно ж, новини теж були про війну, про повномасштабне вторгнення. Мама сказала, що попри все підемо до школи. Адже вона вчителька, тому треба йти…

У нашому ліцеї я був єдиним учнем. Декілька вчителів. Директор про щось говорив з ними. Через якийсь час поверталися додому. Транспортом не користувалися.

Впадала в око довжелезна шеренга людей біля відділення «Приватбанку», вервечка харківців тягнулася від супермаркету «Клас» з важелезними торбами, і люди, які від’їжджали від своїх домівок по вулиці Іванівській. Обіймались, плакали, прощались…

Ми теж від’їжджали. Електричкою до Краснограда. Переповненою, жодного вільного місця, і безліч речей та пакунків. Всі тут щось обговорювали, журились, зітхали… Проте хтось намагався й жартувати…

Потім були схожі один на інший сірі тужливі дні, попри те, що поспішала весна, якій би радіти. Батьки гуглили новини, радіоприймач на кухні раз у раз сповіщав про повітряні тривоги в різних куточках України, оголошували про евакуацію. Через тиждень мама вирішила з’їздити до Харкова. Її не було добу. А потім я слухав її розповідь про пригоди в дорозі, і про те, що споруди Харківської обладміністрації вже немає. Про це вона дізналася якраз тоді, коли сіла в електричку Харків-Красноград.

Зв’язку з бабусею теж не було. Білий Колодязь окупували, як і багато інших наших міст та сіл. У вересні 2022 року ми раділи, що їх звільнили. Вірили, що перемога у цій війні близько. Але настали дні у темряві, по декілька годин на добу ми були без світла. Ворог нищив ракетами наші міста й села. Без домівок лишилися тисячі людей.

Щеміло серце, коли чули про Маріуполь, Бахмут, Кліщіївку, Авдіївку, підрив Каховської ГЕС.

Кожен ранок — обов’язково з новин! Як там наші на Куп’янському, Покровському, Сіверському, Лиманському напрямках?

Хтозна-коли поїдеш до бабусі. Вовчанськ вщент зруйновано, а від частково вцілілого Білого Колодязя віє пусткою.

Херсонські кавуни тепер вирощують на Західній Україні, бо на Херсонщині, як і на Харківщині, вкрай небезпечно. Та й чи є вона, безпечна місцинка, у нас в Україні? Держава-терорист б’є по наших теренах усюди.

Здригалася від вибухів по Київському Охматдиту вся Україна, схиляла в жалобі голови, плачучи за невинно убієнними в селищі Гроза, харківському «Епіцентрі», навчальному закладі Полтави…

Лічити не перелічити, куди за ці майже тисячу днів прилітало. Ось і сьогодні вранці бачив зруйнований Держпром, і курили знервовано дядьки в парку навпроти, обговорюючи жахливі події минулих дня й ночі. Поспішали перехожі, скрушно хитаючи головами й запитуючи: «Коли….?»

Синьо-жовті стяги майорять над Харковом. І на наших кладовищах. Свідчення мужності й героїзму. Усвідомлення, що без сина лишилась мати, а без батька — син чи донька. Наші втрати, які ніхто й ніколи не поверне. Боляче. Але ми тримаємось. Попри втому, руйнування, смерть. По Харкову б’ють, та люди повертаються до рідного міста, що одержало назву залізобетонного. Ми з мамою зараз теж частіше в Харкові, аніж у Краснограді, чи то Берестині, як він віднедавна зветься.

Часом здається, що в Харкові все так само, як і раніше: безліч машин, багатолюдно в метро, можна сходити до зоопарку. І раптом вибух: здригається дім, тебе охоплює страх. За якусь мить усе минає. І ця війна теж мине, адже війни не тривають вічно. Просто хочу, щоб це сталося якнайшвидше. І я знову піду до школи, а не навчатимусь онлайн, йтиму вулицями рідного міста, не переймаючись, що буде повітряна тривога, просто насолоджуватимусь мирним життям…