Приймак Аліна, 1 курс, Ковельський центр професійно-технічної освіти

Вчитель, що надихнув на написання — Рижко Аліна Федорівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Минуло майже 1000 днів від того, як росіяни вторглися на землю України. Саме 22 лютого вона змінила нас. У той момент ми відчули емоції, які могли відчувати у рідкісних випадках. Найперше ми переживали за своїх рідних. Відчай — думки, що далі нічого не буде, Україна не матиме майбутнього. Розгубленість — не знали, що робити в ту ж мить. Жах — також одна з емоцій, яку ми вперше відчули того ранку. Паніка — ми не знали, що робити, і не контролювали свої дії, беручи потрібні речі, збираючи сумки і виїжджаючи за кордон. Я також відчула ці емоції та почуття і хочу сказати, що моє життя поділилося на до і після.

До війни я тільки думала про те, як написати контрольну на високий бал або як мені провести день після школи, але вранці 24 лютого 2024 року мої думки були пов’язані з Україною та безпекою моєї сім’ї. Навчання перевели на дистанційне до кінця навчального року. Скажу, це було жахливо, але й правильне рішення в перші дні, щоб уберегти дітей від небезпеки.

Вчитися на дистанційному було складно, адже постійні проблеми із зв’язком і тривоги створювали перепону для опанування нових знань.

За цей період можна сказати, я звикла до користування телефоном та багато вільного часу. Тривоги кожен раз, коли звучали, наростали всередині мене, а разом із цим і думки про українців, які зараз воюють за Україну.

З часом я почала звикати до воєнного стану. Тривоги все менше почали створювати стрес, а перегляд новин став все рідшим. Навчання перевели на теоретичне, щоб налагодити комунікацію дітей з однолітками, але звуки сирен змушували усіх присутніх у школі йти в укриття, щоб дочекатися закінчення і продовжити навчання.

Також у нашому навчальному закладі почали проводитися ярмарки для збору коштів ЗСУ, що допомагало нашим воїнам придбати необхідне обладнання.

На сьогоднішній день я звикла до такого життя. Від звуків сирен вже не виникає стрес всередині мене, але вони нагадують про те, в якому стані зараз перебуває Україна. У мене немає слів, щоб передати моє захоплення нашим воїнами, які захищають нашу Україну і нас разом із нею. Адже вони знаходяться в жахливих умовах, де не можуть мати здоровий сон, належне харчування і навіть зв’язок, щоб зв’язатися зі своїми рідними. Тож мені хотілося б, щоб ця війна скоріше закінчилася і не тривала ще 1000 днів. Щоб скоро настало синє, чисте небо, адже продовження війни — це не вихід з ворожих стосунків, а шлях до смертей невинних життів.