Микитюк Анна, 10 клас, Боблівський ліцей ім. О. С. Панасюка

Вчитель, що надихнув на написання — Кривенко Марина Віталіївна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна... Яке страшне слово, а наш народ ось уже 1000 днів, як стійко протистоїть нещадному ворогу. Коли ж пройшли ці дні? Я, ніби вчора, пам'ятаю перший страшний день її, а вже тисячний...

Чи змінилось моє життя? Чи стомилась? Чи стала для мене війна звичною? Ці, та безліч інших питань ставлю я собі. Страшна реальність увірвалась в моє дитинство і перевернула мій світ.

З безтурботної, веселої, компанійської дівчинки я перетворилась в замкнену в собі, похмуру людину...

Часто ловлю себе на думці, що не хочу бути у гамірних компаніях однолітків.

Мені важко давати відповідь на таке просте запитання - “Як ти?” А “ЯК” я?.. Іноді мені здається, що я впала так низько, що вже ніколи не підіймусь.

Я з захватом та емоційним піднесенням згадую нашу згуртованість на початку війни. Попри усі розбіжності та чвари ми спільно працювали для перемоги: плели сітки, робили окопні свічки, донатили, приймали в свої домівки біженців, як найрідніших людей. Разом щиро оплакували невинні жертви обстрілів та щоденно молили Бога, щоб вберіг кожного!

А що сьогодні?! Попри гасла “Ніколи не забудем!” люди перестали співчувати вимушеним переселенцям, які так само, як і в перші дні війни залишаються ні з чим.

Перестали оплакувати невинні життя, які і СЬОГОДНІ, після 1000 днів війни, забирають ворожі обстріли. Прогортують пости з благанням про донати в стрічках своїх новин. Відводять погляди від скалічених захисників, ніяковіючи, бо ті, в свою чергу нагадують, що війна триває, і хтось “там далеко” віддає свої життя за наш спокій.

Мене вже нудить від гасла “герої не вмирають!” від людей, які поняття не мають, що ці герої ПОМЕРЛИ!!! Вони померли за кожного з нас, за “стомлених” від війни, за тих, для кого “життя продовжується”.

Можливо, і “герої не вмирають”, але помирають рідні і близькі люди. Я вже ніколи не обійму свого тата.

Звуки трьох пострілів в небо розірвали мою віру в майбутнє на мільярди молекул. Земля пішла з-під ніг, і я впала в яму, з якої не можу викарабкатись. Частина мене продовжує жити, а частина — назавжди померла. Чому я маю змиритися? Хто дав право якомусь імперіалістичному лицеміру руйнувати життя мільйонів? І навіть після 1000, залитих кров’ю українців, днів його жага крові не вщухла.

Впродовж усіх цих днів, від початку і до сьогодні, для мене кожен із них болючий, цей біль не став звичний, він з кожним днем все біль пекельний. Щодня я, потай від усіх, проливаю сльози за кожним загиблим: захисником, який так і не повернувся з бою, за сім’ями з Харкова, Сум, Краматорська, які просто хотіли жити...

Збираючи себе до купи, все ж таки тримаюсь тією краплею віри, що залишилася в мені, і щиро надіюся, що зійде сонце ПЕРЕМОГИ, яке дасть мені сили вийти з пітьми.

А сьогодні ВІЙНА, її тисячний день, такий же, як і перший -- з втратами, слізьми і болем, а так хочеться, щоб це був останній її день...