Мешканці півдня України опинились в окупації зненацька і були вимушені самостійно налагоджували своє харчування й побут в ізоляції від зовнішнього світу, під пильним наглядом рашистів

Війна застала мене в рідному селі Михайлівка, де я виріс. Там я сидів до останнього. Почали бомбити, і один снаряд впав прямо в наш садочок. 

Під час окупації російські солдати ходили селом. Страх у мене був постійно: краще було не попадатися їм на очі.

Гуманітарна катастрофа була очевидною — всього бракувало для нормального життя. Молоді хлопці в селі організували хлібопекарню: запустили млин, пекли хліб із пшениці, бо його просто не було. І російські солдати приходили по хліб, брали його, інколи не платячи. Дівчата зі села вночі вставали і безкоштовно працювали, щоб нагодувати людей. Було страшно виходити на вулицю. Зустріти росіян означало - ризикувати.

Коли Михайлівку,, нарешті звільнили, люди раділи неймовірно: кидали квіти нашим солдатам, обіймали їх. Під час окупації життя було дуже важким, повноцінно жити майже не було можливості. Всі дуже чекали, коли наші хлопці прийдуть і повернуть мир у село.

Разом із дружиною ми вирішили виїхати, поки живі. Хату розбомбило, шифер побило. 

Нам потрібно було приїхати до села, щоб забрати хоч якийсь одяг, але це було неможливо - стріляли і бомбили. У селі загинула жінка, поранили людей, чоловіка вбили. 

Ми всі сподіваємося, що настане перемога. Кажуть, що вона буде за нами, і ми віримо в це. Ворог сильний, у нього велика армія та багато зброї, але ми впевнені, що сила правди та єдності з нашого боку переможе. Росія підступна, думала, що за три дні захопить Україну, але люди тут цивілізовані, мудрі і не дозволили їм цього зробити. Ми віримо, що війна закінчиться, а перемога буде за нами.