Ганна сиділа під обстрілами, прикриваючи сина собою. Росіяни бомбили Миколаїв з першого дня війни

До початку повномасштабної війни я жила в Миколаєві разом із родиною. У мене там є власна квартира. Зараз вона стоїть порожня, але поруч із будинком були прильоти, у квартирі вибило скло. У мене двоє дітей, і коли почалися обстріли, ми, як і всі, ховалися. Було страшно, особливо за дітей.

Мене найбільше шокувало те, що окупанти прийшли на нашу землю і почали обстрілювати мирних людей. 

Перший день війни пам’ятаю дуже добре. О третій ночі я прокинулася, бо батьки погано себе почували. Я майже не спала, дуже за них хвилювалася. Близько п’ятої ранку ми почули вибухи. Спочатку навіть не зрозуміли, що це. Ми ще деякий час залишалися в Миколаєві, думали, що такого просто не може бути. Кілька днів не виїжджали, ночами не спали, ховались в коридорі. 

Я спала разом із дитиною, прикривала її собою. 

Зранку вставала, варила суп, і мені здавалося, що все ще може бути добре, як раніше. Коли настає ранок, здається, що нічне жахіття - нереальне.

Під обстрілами ми прожили приблизно тиждень. У мене було все необхідне: ліки, запаси їжі. Я звикла, що з будь-якої ситуації можна знайти вихід. Немає грошей - можна зекономити, немає чогось - можна вирішити. Але коли на тебе летять ракети, ти нічого не можеш зробити. Ти не можеш їх зупинити, не можеш захистити собою дитину.

Одного разу дитина почула на вулиці, як вивозили сміття - контейнер перекинули, і він гучно вдарився. 

Син одразу побіг у коридор і почав кричати: «Дві стіни! Ховаємось!» У цей момент я зрозуміла, що більше не можу залишатися. 

Ми з батьками виїхали, і досі я не знаю, як і коли зможу повернутися додому. Коли тікали, я взяла мінімум речей: усе для дітей, а для себе - майже нічого. Через деякий час я повернулася до квартири. Побачила вибиті вікна, самотужки їх залатала, забрала речі першої необхідності. Відтоді я туди більше не поверталася. Навіть зараз, коли закінчується одна тривога, починається інша: ракети летять на Одесу, у Миколаєві знову їх збивають. Коли маєш двох дітей, то постійно думаєш про їхню безпеку. Я просто не можу повернути їх назад.

Ми переїхали в Кіровоградську область, бо це недалеко від дому. З маленькими дітьми важливо не створювати додаткового стресу, не їхати дуже далеко. Здавалося, що це тимчасово, що ось-ось повернемося. Але все виявилося інакше.

Війна змінила наше життя, але родина поруч зі мною. Ми віримо в ЗСУ. Частина моїх речей досі - у валізах. Я живу з думкою, що як тільки стане спокійніше, одразу поїду додому.

Я мрію, щоб мої діти жили в щасливій країні. Ніколи не планувала виїжджати за кордон і не планую. Мені було комфортно в моїй Україні. Тут я народилася, тут народилися мої діти. Це моя країна. Тут багато місць для подорожей, для відпочинку, багато річок і водойм. Я хотіла, щоб усе це розвивалося, щоб мої діти жили саме тут.

Я вірю в ЗСУ, я вірю в нашу країну. Вірю, що Україна буде процвітаючою. У нас усе буде добре. І я дуже сподіваюся, що Росія відповість за все горе, яке вона нам принесла.