Мись Наталія Стефанівна, вчитель, Червоноградський гірничо-економічний фаховий коледж 

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни, це постійний біль, страждання, переживання та тривоги. Сказати, що війна увірвалася у моє життя несподівано не можу, тому що слідкуючи за подіями, які відбувалися напередодні війни, я розуміла, що війна неминуча, але десь там глибоко в серці мала надію, що цього не станеться. Добре пам’ятаю ранок війни, це був ранок розпачу, плачу, втрати надії і великої пустоти. Я вперше в своєму житті відчула душевний біль, як болить душа, як в одну мить все те, про що мріяла втратило сенс, здавалося життя просто зупинилося.

Але самим найважчим для було почати вести заняття зі студентами, я намагалась з ними говорити, але не могла, в горлі стояв комок, який все перетискав, а по лиці сльози лилися рікою.

Я розуміла, що треба себе взяти в руки, дивлячись на студентів я бачила біль та страх в їхніх очах, те що вони дуже переживають і їм потрібна підтримка. Саме завдяки їм я змогла себе опанувати і разом з ними пристосовуватись вчитись і жити в умовах війни. Жити в умовах війни дуже складно, це постійні тривоги, втрати і людське горе. Сум і страх, що завтра може не бути. Але війна мене навчила цінувати кожну мить життя.

Я навчилася цінувати  дуже прості речі, схід та захід сонечка, кожний новий день, те що мої рідні поруч зі мною.

Війна це постійний стрес, невизначеність і страх за завтрішній день. Іноді розпач і зневіра огортають мені серце, але цією життєдайною силою, що дає мені жити дальше і не впадати у відчай є мої рідні яким потрібна моя любов, підтримка та допомога, мої колеги по роботі, наші захисники та наша молодь.

Наші захисники і захисниці своєю мужністю, героїзмом та незламністю захищають нашу свободу та незалежність, вони є вірою та надією в майбутнє, вони для мене є прикладом для наслідування, вони вчать нас як треба любити Батьківщину. Завдяки їм з кожним днем ми наближаємо до перемоги.

Великою надією для мене є наша молодь, вони щирі, відриті та справедливі, які по справжньому люблять свою країну. Де за кожною усмішкою скривається зранене серце війною, переживання за рідних, за майбутнє, але їм потрібна підтримка та допомога.

Я щиро вірю, що війна скоро закінчиться і настане мир, ми відбудуємо нашу Україну. А зараз кожний з нас має робити свій вклад у перемогу, у мене це виховання нашої молоді, я розумію, що виховуючи нашу молодь сьогодні, це буде наша держава в якій ми будемо жити завтра.

Зроблю все можливе, щоб виховати молодь у великій любові до народу, держави та історії, гордості та відповідальності за країну, буду спряти становленню та формуванню справжнього громадянина-патріота. Наша молодь, наше майбутнє маємо все зробити для того, щоб вони повірили в себе!