Прищепа Аліна, 9 клас, Школа І-ІІІ ступенів № 284 м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Колоніарі Олена Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

А що ви тоді відчували, коли рівно о 4 ранку 24 лютого 2022 року раптом почулися вибухи, що змусило серце стиснутися, а в голові було лише одне питання: «Що відбувається?» Тоді ніхто не міг уявити, що нас може чекати війна. Війна в Україні зобов’язала нас почувати себе в небезпеці, сумувати за спокійним життям, яке ми тоді не цінували й не розуміли його важливості. Хтось поїхав в інше місто або країну, рятувався як тільки міг, а хтось так і залишився вдома.

Мені дуже важко усвідомити, що все може статися блискавично і раптово, прийти несподівано і назавжди залишити в серці гіркий спомин.

Замість того, щоб думати про майбутнє, я інколи замислююсь над тим, чи буде «завтра» взагалі. Я досі не можу прийняти те, що життя може обірватися будь-якої хвилини, без попередження, залишивши біль і порожнечу…Усвідомлюючи те, що відбувається в моїй душі, я думаю про те, що, справді важливо на цей час.

Війна не тільки завдала багато болю, але й показала, на що ми здатні, коли єднаємося, підтримуємо одне одного.

Кожного дня, відчуваючи  постійний страх за своє життя і життя рідних людей, ми навчаємось цінувати навіть найдрібніші моменти в нашому житті: улюблений яблучний пиріг, приготовлений маминими руками; теплі розмови на прогулянці з друзями у холодний осінній день; мамина ніжна  посмішка після важкого робочого дня; затишна домашня вечеря в колі найрідніших людей.

Я вірю, що лихі часи минуть, повернуться додому батьки, брати, сини…Наших переможців будуть зустрічати ніжні материнські очі, діти кинуться в обійми своїх батьків, сльози радості будуть сяяти на очах багатьох людей, адже прийде нарешті довгоочікувана перемога, і ніколи більше не буде проливатися невинна людська кров.

Навіть у щасливі моменти свого життя я завжди пам'ятаю, яка ціна покладена за те, щоб я спокійно ходила в школу, проживала кожен день, не боячись за своє життя.

Адже я знаю, що нас захищають  воїни, які завжди боронять життя всієї країни, ризикуючи своїм. За це кожен має бути безмежно вдячним нашим захисникам і захисницям, поважати та цінувати їх. Я сподіваюсь, що зовсім скоро все налагодиться. На полі бою будуть стелитися безкрайні зелені луки без мін і боєприпасів. Лишень зелена трава зі свіжою росою і найгарніші квіти, від яких кожен у своєму серці відчує спокій та затишок. Україна буде розквітати, не дивлячись ні на що, буде ставати сильнішою  завдяки нам всім. Всупереч жорстоким війнам, природа нашого краю знайде в собі сили, щоб відновитися, як і люди, що будуть відбудовувати та повертати до життя зруйновані міста, очищати й відновлювати навколишнє середовище, допомагати постраждалим від війни людям: переселенцям, сім'ям, які втратили свої домівки й, звісно, волонтерам.

Над нашими містами, селами, полями та лісами замість диму знову буде світити сонце. Всі навчаться цінувати кожен спокійний день, годину та мить, проведену з рідними.

Звісно ж, тягар, що лягає на душі та серця людей - розуміння, що кожний звук сирени викликає паніку, страх і змушує, біжучи до підвалу, коридору або ванної кімнати, ховатися. З кожним прильотом руйнуються не лише домівки, а й мрії та плани. Вони забирають не тільки спокій, але й частини життя: фотографії, дитячі іграшки, сувеніри, спогади, які були дуже важливою частиною домашнього тепла. Годинами після атаки в повітрі стоїть запах диму і пилу, який проникає не тільки в тіло, але й душу, нагадує про те, що щось втрачено. Замість звичних меблів - уламки, замість вікон - порожнеча. Від прильоту ракети чи снаряда будинок, де ще вчора лунали дитячий сміх і спокійні розмови, перетворюється на руїни. Стеля обвалюється, стіни тріщать і все, що було частиною затишного життя, стає уламками. Дорогоцінні сімейні речі, фотографії, меблі, зібрані з любов'ю.

Кожен удар – це не тільки матеріальна втрата, але й духовна: відчуття дому, яке було прихистком, місцем радості й затишку, перетворюється на символ болю.

Але серед цього жаху люди знаходять сили жити далі та вірити в майбутнє. Вони збирають уламки своїх будинків і свого життя, відновлюють пошкоджене та підтримують одне одного, сподіваючись на той день, коли знову буде тиша і безпека в кожній оселі.