Кривошапкін Ярослав, 10 клас, Тавричанський опорний комунальний заклад освіти імені О.Гатила Тавричанської сільської ради Каховського району Херсонської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Парфененко Людмила Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна на мою землю прийшла холодним лютневим ранком. Перші вибухи о п'ятій годині ранку я пам'ятаю дуже добре. Моя родина прокинулася від звуків, які пролунали, і не могла повірити, що це, дійсно, відбувається з нами. Ніхто не міг дати відповідь на питання: що робити, як діяти, куди дзвонити. Поспіхом зібрали документи, теплі речі, медикаменти і облаштовували підвал.

Через п'ять годин селом йшли танки, а в небі над хатами свистіли винищувачі. Люди плакали, тварини кричали, розпач і страх розпинав усіх без винятку.

Новини з інтернету вражали тим, як блискавично швидко розповзалося військо по моїй землі. Мою Херсонщину - мій благодатний край городини і кавунів, вкривала зелено-коричнева сарана. Всі сиділи по дворах, ніхто нікуди не їздив, майже не спілкувались. Батько постійно привозив додому продукти, ліки, овочі - все тягнув додому і розповідав, як спустошилися магазини і аптеки, закінчилися кошти в банкоматах, зачинилися всі державні установи, всюди блокпости і повно військової техніки. Я з братом і мамою постійно були вдома. Вікна забиті ковдрами, спаковані речі, постійний моніторинг новин. Нерозуміння, що робити далі, усіх тримало в напруженні цілодобово.

Нас, дітей, рятувала школа. Наші вчителі ніби виривали нас із кліщів страху. Уроки, які проходили онлайн, теплі слова підтримки, усміхнені обличчя рідних нам учителів, ніби вдихали в нас життя.

Ми вчилися, ми старалися, ми з повною серйозністю і відповідальністю ловили кожне вчительське слово. Ще ніколи в житті я так не навчався. Кожна вправа, кожен параграф, кожен твір - все сприймалося по-іншому. Я читав рідною мовою і був щасливий. Всюди починала лунати заборона на українське, а ми продовжували навчатися. Ми вірили в перемогу, у визволення, ми чекали миру і робили свою роботу: ми навчалися, ми виконували свій обов'язок.

В окупації я закінчив 8 клас. Розпочав навчання у 9 класі. У Каховському районі відкривалися російськомовні школи.

По будинках ходили військові і змушували навчатися за російською програмою. Батьки вирішили виїхати, щоб ми навчалися і жили в спокійних мирних умовах. В Україні досі небезпечно, тому виїхали за кордон, у Німеччину. Їхали ми майже п'ять діб. Довго тривали перевірки на кордонах, багато запитань, напруження, очікування. І ось ми в Європі.

Два роки ми жили в окупації. Два роки ми не розуміли, що нам робити.

Нас зустріли доброзичливо, надали фінансову і соціальну допомогу, маємо право на медичне обслуговування і освіту, право пересуватися, подорожувати і відпочивати. Ми почали жити. Спокійно спимо, не боїмося прильотів і насильства. Здається, що все добре. Але душа - вдома. Там залишилося все. Найбільше сумую за рідною хатою і моїми друзями. Думки про мир і про повернення додому не покидають. У чужій країні гарно, затишно, зручно, але  відчувається, що все це чуже, не моє, ні на мить не покидає мене. Мовний бар'єр не дає змоги повноцінно спілкуватися і навчатися. Займаюся вивченням німецької мови, щоб розуміти людей і мати змогу висловлювати свої потреби. Одночасно намагаюся не полишати навчання онлайн в українській школі. Хочу отримати атестат.

Мені важко поєднувати два навчання, але я розумію, шо зараз усім важко, і якщо я хочу бути розумним, якщо хочу  гідну освіту, то потрібно працювати.

Мир прийде обов'язково. Моїй країні потрібні будуть розумні, сильні, впевнені в собі люди. Я навчаюся всьому, що можу. Мої знання потім знадобляться моїй країні, моїм людям. Я вірю, що ми, молоде покоління,  збудуємо сильну, квітучу, економічно-стабільну державу. З дитинства мріяв стати інженером. Зараз тут надають змогу отримати бажану професію, є всі умови і обладнання, щоб навчатися. Мій досвід, мої знання і вміння потім принесуть користь. Європейська освіта, знання мови дасть змогу в  майбутньому співпрацювати з світовими компаніями.

Україна - це Європа, ми - частина цивілізованого світу. Мій шлях один з нелегких у цей страшний воєнний час. Але дякую усім за підтримку, за віру в мене. Разом до перемоги!