Журналіст із Каховки (Херсонська область) Олег Батурін розповів, що провів у полоні російських військових понад тиждень. Він був одним з тих, хто відкрито повідомляв про те, що відбувається в регіоні під час наступу російської армії. В інтерв’ю проєкту Радіо Свободи «Новини Приазов’я» чоловік докладно розповів про допити російських військових під час полону, тортури щодо нього та катування інших полонених херсонців.

– Як вас викрали російські військові?

– Це сталося 12 березня, в суботу, після телефонного дзвінка мого знайомого, який запросив на зустріч. Коли я прийшов на зустріч на місце, про яке ми з ним домовилися, замість нього там стояла машина з російськими військовими, які просто вискочили з цієї машини, почали мене бити, натягнули на мене наручники. Дуже швидко затягнули мене в машину і відвезли в місто Нова Каховка. І вже у Новій Каховці почалися допити, все головне, що там далі відбувалося.

Вони передали мене в руки, по-перше, тим людям, які були причетні до мого викрадення, а також до представників російської окупаційної влади, які боялися називатися, які робили все можливе для того, щоб я не бачив їхніх облич. Вони не називали себе навіть між собою на ім’я. Тобто, хто вони, що вони, як їх можна ідентифікувати.

Зі стовідсотковою впевненістю я можу стверджувати, що це були представники Росії, оскільки у них був і характерний акцент, і за деякими запитаннями, які вони мені ставили – «що таке Джарилгач?», наприклад, або «Як перекласти травень?» – тобто очевидно, що це взагалі люди, які не жили в Україні.

– Тобто це були саме російські військові, а не колаборанти з місцевих жителів?

– Під час першого допиту я спілкувався саме з місцевими колаборантами. Оскільки за весь час мого перебування в полоні, за весь час допитів – лише під час першого допиту був епізод, коли вони насильно підняли мою голову і змусили дивитися в обличчя людей, які почали мені погрожувати, почали казати такі речі, з яких можна було зрозуміти причину мого викрадення. Саме тоді вони це озвучили.

І вже після цієї розмови – якщо це можна назвати розмовою – вони передали мене в руки безпосередньо російських кураторів. І вже російські куратори проводили те, що з дуже великою натяжкою можна назвати процесуальними діями: допити як такі, закинули в ізолятор і так далі.

– Що хотіли від вас ті люди? Чи були якісь вимоги? Які запитання вони вам ставили?

– Ну, по-перше, я дуже добре пам’ятаю, що коли вони мене одразу затягнули з автостанції, де вони мене викрали – вони мене одразу привезли у будівлю Новокаховської міської ради. Одразу затягли в кабінет міського голови Нової Каховки Володимира Коваленка. Я одразу впізнав цей кабінет. Вони мене кинули на коліна, гаркнули: «Падай на коліна, с..ка!». Били мене.

Я там краєм ока бачив, що там величезна кількість військових, велика кількість зброї, і вони всі озброєні там були. У куточку цього кабінету, за столом міського голови, я помітив червоний «прапор перемоги» – величезний, з бахромою, любовно такий виставлений. І тут же – буквально за мить – переді мною присів якийсь чоловік, такої мерзенної зовнішності, і до нього тут же приєднався Володимир Леонтьєв – герой моїх недавніх на той момент публікацій. Оскільки ж тоді було відомо, кого росіяни хочуть поставити гауляйтером Нової Каховки. Тоді це було на рівні напівчуток, оскільки вони на той момент ще публічно не проявляли себе – давали інтерв'ю російським ЗМІ і так далі, пропагандистським. І цей другий чоловік назвав себе російською: Я – «Владимир Леонтьев. Узнал меня? Ты посмел выставить мои фотографии, где я в нацистской форме?» У дуже грубій формі він зі мною спілкувався. Це були суцільні матюки.

Вони заявили мені: «Ты знаешь, что сейчас военное положение? В стране война, и мы можем судить тебя как в войну. Вот просто тут тройкой соберемся и приговорим к расстрєлу» (рос.). Почали погрожувати – детально розписувати, як вони будуть ножем зрізати всю мою шкіру – щоб я повільно просто вмирав у муках, як вони будуть виколювати мені очі, відрізати вуха, різати кінцівки, якщо захочуть, то вони мене розстріляють, але вони хочуть, аби я дуже мучився.

Саме тоді я зрозумів, хто був організатором мого викрадення. І всі ці погрози, які я чув на свою адресу, – я не міг сприймати несерйозно, оскільки там була купа якихось військових, вони кажуть такі речі, а я повністю, суцільно під їхньою владою. Далі продовжилися не менш жахливі речі, коли я чув, як там катували, жахливо катували людей – буквально за пів години розмови з гауляйтером Нової Каховки.

Чув постійно автоматні черги. Я досі згадую цей перший вечір, першу добу перебування в полоні. Я не хочу про це більше згадувати, але воно постійно в моїй пам’яті.

– Де вас тримали весь цей час?

– Вони спочатку привезли мене у Новокаховську міську раду, там відбулася ця «змістовна» розмова з гауляйтерами. Потім там же вони мене перевели у сусіднє приміщення, в кабінет керуючого справами виконавчого комітету Новокаховської міської ради. І там же продовжили допит.

Цей допит проводив росіянин. Після того допиту мене з іншими полоненими кинули в автозак. Там інших полонених били, і мене там били. Як виявилося, це мало наслідки для мого здоров’я.

Із Новокаховської міської ради нас привезли в будівлю поліції Нової Каховки. Там продовжилися допити, тортури. У приміщенні поліції це тривало десь 30-40 хвилин. Після того вони нас перевели в інше приміщення, що розташоване в будівлі Новокаховської поліції, і замкнули там на ніч – мене і інших полонених. Бо я чув звуки, що поруч зі мною в інших кабінетах теж люди перебувають.

Мене прикули правою рукою наручниками до батареї і тримали з 8-ї години вечора до 9-ї години ранку у кабінеті начальника Новокаховського відділення Державної міграційної служби. А наступного ранку перевезли до Херсону. Продовжили допити у будівлі Херсонської обласної держадміністрації.

В той момент під стінами ОДА проходив великий мітинг. Це було 13 березня, неділя. І ввечері, вже було темно на вулиці, мене та інших полонених перевезли до, як виявилося, ізолятора тимчасового утримання у захопленому тоді ворогами Херсоні. І там вже я перебував з іншими полоненими протягом тижня – до свого звільнення.​

– Чи ви бачили інших людей, інших полонених у цьому ізоляторі?

– Я бачив лише кількох полонених. Річ у тім, що коли нас вивозили з цього ізолятора, нас вивозили з іншими кількома людьми, які з Каховки та Нової Каховки. Роздивитися цих людей я міг дуже так обмаль.

Коли нас удвох відпустили у передмісті Каховки, я тільки трішечки міг побачити іншого хлопця. Це був хлопець 18 чи 20 років. Його привезли разом зі мною до міста Каховка. І ще одного чоловіка відвезли у сусіднє місто – Нову Каховку. Я тільки почув, що йому 63 роки і його затримали 11 березня в Новій Каховці. І відпустили разом зі мною 20 березня, в неділю.

Інших полонених я там не міг бачити, оскільки під час допитів, пересування з камери в камеру, пересування в ізолятор і так далі – це було з накритою головою. Я міг лише чути те, що відбувається в сусідніх камерах. Я чув деякі імена інших затриманих. Почути було дуже важко, але деякі речі я чув дуже чітко – особливо, коли там гучно люди розмовляли.

І вони постійно катували людей. Переважно, як мені здалося, інші полонені були ветеранами АТО. І саме ветерани АТО, як мені здалося, на той момент були їхньою основною, так би мовити, цільовою аудиторією, якщо це можна так сказати. Вони найбільш ретельні й дотошні допити проводили саме з ними, постійно їх били, дуже сильно.

Відбувалося це зазвичай двічі на день. І після того, як я та інші люди могли чути ці крики, то після того починався «обхід», і росіяни починали обхід, і вони запитували у віконце одне й те саме: «Нормально все?». І треба було одразу, не зволікаючи, відповідати: «Ну, да, нормально. У меня все нормально». Бо якщо ти зволікаєш, то вони можуть зайти та розпочати черговий допит незапланований. «Нормально все? – Нормально».​

– Які були умови там, де вас тримали?

– Там жахливі були умови. Крім такої койки, на якій було дуже незручно спати, перші кілька днів там було дуже холодно. Оскільки тоді були дуже морозні, холодні дні і особливо ночі. Там не було нічого. Там був кран з водою. Зрадів цьому, бо міг нарешті напитися води. Там був туалет – дірка в підлозі. Але не було ані туалетного паперу, ані рушника, ані мила якогось, щоб можна було помити руки.

Мені доводилося кожного ранку промивати контактні лінзи просто брудними руками. Інакше я б просто не міг би розплющити очі.

Давали їсти або один раз на добу, або двічі на добу. Нічого гарячого не давали. Тобто їжу давали нерозігрітою, холодною. Не давали ні чаю – ну більше нічого не давали, ні хліба, нічого. Тобто такий сухпайок приносили. Я так зрозумів, що це військовий український сухпайок, який росіяни десь там «демілітаризували». Одну ложку пластикову видавали, пластикову звичайну ложку. І цією ложкою ти мусив їсти там кілька днів поспіль. Подушкою, ковдрою або матрацом мені слугувала моя куртка. Вони нічого такого не давали. Я дуже радів, що коли вони мене викрали, що принаймні куртка на мені була тепла. І я не замерз і не застудився завдяки цьому.

– Чи запитували ви російських військових, за що вони вас затримали?

– Я їх про це не розпитував. Взагалі вони дуже не любили, коли відповідаєш щось не те, що вони тебе запитують. Я це відчув уже під час перших допитів. Наприклад, коли вони мене запитували, чи відомі мені імена «українських фашистів» або імена білоруських журналістів і активістів, які можуть перебувати у Херсонській області, то коли я починав запитувати: «А що це за «українські фашисти?», то вони починали бити мене і кричати: «Називай імена!».

Під час першого допиту, коли я розмовляв з тими колаборантами, вони мені чітко сказали, що тепер я не зможу писати. Вони дали мені зрозуміти, що вони мстяться мені за мої публікації. Особливо той Леонтьєв, за публікації про нього, з його ж фотографіями – оскільки він полюбляє військову воєнну реконструкцію і сам одягав нацистську форму. І його дуже розізлило, що зараз його фотографії виринули десятирічної давнини, де він у нацистській формі красується. А під час інших допитів їх вже більше цікавило інше.

Наприклад, хто веде телеграм-канали у Херсонській області, назвати імена активних проукраїнських журналістів – вони розпитували. Активістів, хто організатори мітингів.

Але характер допитів у Новій Каховці і Херсоні трошки відрізнявся. У Новій Каховці вони мене більше розпитували про місцеві реалії, тобто про місцевих якихось людей, а в Херсоні вони розпитували про херсонських. І коли я починав говорити про якісь каховські чи новокаховські речі – ну просто там кілька слів – якось вони більше розпитували саме про Херсон. Мені здалося, що каховські питання їх мало цікавлять у Херсоні.

Наприклад, у Херсоні мене запитували – хто організатор мітингів у Херсоні. Або навіть запитували: «У кого є зброя? Назви мені людей, кого ти знаєш, у кого є зброя у Херсоні!». І навіть у Новій Каховці мене це питали. Питання зброї мене взагалі не цікавить. Я їм кажу: «Ви мене можете питати про Марс щось таке, про космос. Це для мене космос». Але вони питали, питали, питали і питали. Звідки я можу знати, у кого в Херсоні може бути зброя?

– А чи говорили російські військові про свої плани?

– Ну, так. Вони про це говорили. Але так, побіжно. Наприклад, коли у Херсонській ОДА вже закінчився допит і я зрозумів, що це за звуки там лунають з вулиці. І якраз хтось з присутніх відкрив вікно – я зрозумів саме тоді, що ми перебуваємо у Херсоні, що там відбувається мітинг проти окупантів – проукраїнський мітинг у Херсоні. І той чоловік, який мене допитував, він висловився так: «Я не понимаю чего они митингуют? Ми их спасать пришли, а они тут кричат. Устраивают тут какие-то митинги свои (рос.)».

Тобто відчувалося, що він це якось розгублено говорить. Він абсолютно не усвідомлював, що це, як це взагалі люди можуть виходити на якийсь мітинг. І після того він сказав: «Ну, ничего. Мы захватим Николаев і дойдем до Одеси, и тогда мы со всеми этими людьми разберемся раз и навсегда. Больше они свои митинги тут проводить не будут» (рос.).

З цих його майже випадкових слів я зрозумів, що вони тут хочуть абсолютно таку тотальну Росію влаштувати, на тимчасово окупованих територіях. Свої порядки встановити, придушити повністю будь-який прояв громадської активності. І про це вони мені казали на першому допиті – повністю придушити журналістику, не давати можливості журналістам виконувати свої обов’язки просто.

Але на той момент, коли мене викрали – це 12 березня, – їхні дії ще не були такими тотальними. Це вже зараз, останні тижні, якщо брати Каховку, наприклад, то вони вже поставили свого так званого «мера», показали міському голові Каховки просто на двері, вивели його під автоматами. Уже фактично вони показували своїми вчинками, що це «їхня територія». Вони вважали, що вони прийшли назавжди.

– Чи вони побили вас тільки в перший день, чи побиття продовжувалися постійно?

– Це було в перший вечір. Вони мене били під час затримання, під час перевезення до Нової Каховки і під час перебування у будівлі поліції Нової Каховки. І під час першого допиту, коли мене затягнули в кабінет міського голови, – там теж били.

Я потім звертався до лікарів, потім мене обстежували на комп’ютерному томографі – я потрапив до гарних лікарів. Як виявилося буквально тиждень тому, встановили діагноз, що у мене – перелом чотирьох ребер. У висновку лікаря вказано, що це виключно від удару тупим предметом. Коли мене під час перших інтерв’ю розпитували, то я казав, що мене били і мене врятувала куртка, і що, можливо, цей біль в районі ребер – він від переохолодження і так далі. Про це мені казав перший лікар, коли подивився рентген-знімок. Але, як сказав вже останній лікар, перелом ребер – це виключно від удару тупим предметом. Тому зараз намагаюся відновити свій фізичний, а навіть більше психологічний стан після пережитого.

– Коли російські військові вас відпустили, вони щось говорили при цьому?

– Річ у тім, що якихось конкретних вимог до мене вони не озвучували. Люди, які відвозили нас до Каховки, вони сказали таку річ лише: «Вам же ж там дали номер телефону, по якому ви будете тримати контакт?». Мені ніякого номеру телефону не дали, я просто мовчки кивнув головою і все. І також пролунала фраза: «Мы вот вас сейчас привезли и теперь вы 5 дней сидите дома, никуда не уходите, тихонько там себе сидите» (рос.).

Я чекав, що, можливо, через 5 днів щось станеться – нічого не сталося. Але для мене очевидним є наступне – той факт, що під час полону зі мною поводилися відносно «лагідно», можна сказати, особливо у порівнянні з іншими полоненими, в першу чергу ветеранами АТО. І той факт, що мене відпустили, як на мене, свідчить про те, що це було таке викрадення-попередження. Ну – дивись, будь уважним, «намотай собі на вус».

Але я просто впевнений, що надалі, коли б у них просто дійшли руки до мене, коли б вони згадали про мене, про мою діяльність – виплило б те, що я розповідав відкрито про те, що зі мною сталося, давав інтерв'ю, – то я впевнений, що вони б прийшли до мене ще раз. І наслідки були б зовсім іншими. І ми бачимо також те, що до деяких людей вони приходять і двічі, і тричі. І вони працюють за такими методами.

– Ви виїхали на підконтрольну Україні територію, як вам це вдалося?

– Зараз є можливість евакуації з тимчасово окупованої території. Справа в тому, що Херсонська область з першого дня війни, особливо лівий берег Херсонщини – він виявився заблокованим. А невдовзі виявилася заблокованою вся область – після того, як росіяни захопили Херсон і правобережжя. Жодних якихось гуманітарних коридорів не відкривалося. То росіяни блокують доставку продовольства, ліків і так далі, і централізовані канали перевезення, евакуації людей. Тому всі ці евакуації, які зараз відбуваються – на свій страх і ризик люди їдуть.

Вже розвинувся бізнес на цьому. Тобто, є «чорні перевізники», які організовують ці перевезення людей. Це коштує дуже дорого. Тобто, людей оббирають там до нитки. Там ціни доходять до 5 тисяч доларів з людини – такий порядок цін. Є, звісно, платять і менше, але ціни все одно такі шалені.

Але є можливість. Треба мати свій транспорт або з кимось скооперуватися, або знайти надійного якогось перевізника, який може перевезти, – не «чорний» там перевізник, а надійний. І виїхати можливо.

Тут треба розуміти кілька речей. Що це може не вдатися – виїхати з першого разу. Я знаю людей, які п’ять, та навіть шість днів намагалися виїхати. Цілими днями приїжджали до блокпостів, проїжджали ці блокпости, чекали біля ключового блокпоста, за яким далі не пропускали, чекали.

Ми чекали в перший день 8 годин під блокпостом, в другий день ми чекали 4 години під блокпостом. Тільки з третього разу нам вдалося виїхати.

Є групи в телеграм-каналах, де можна дізнатися актуальну інформацію на сьогодні, тому що ситуація змінюється щодня. От щодня буквально. Коли виїжджав в неділю – той маршрут відкрився буквально в суботу, напередодні. Тобто тим маршрутом люди їхали в суботу, неділю, понеділок. Вже з понеділка відкрився трошки інший маршрут. І це вже понеділок, вівторок – люди поїхали трошки іншим маршрутом. І я не знаю, що буде завтра.

Там зараз на тому маршруті йдуть бої – і людей зупинили на одному з блокпостів, не пропускають ані назад, ані вперед. Але є надія, що там припиняться інтенсивні якісь обстріли, і людей все ж таки пропустять. Це на свій страх і ризик – коли ми їхали. Бо там немає мобільного інтернету, там вирізані зі зрозумілих причин усі дорожні знаки. Якісь орієнтири дуже важко знайти. Тому бажано, щоб їхати з кимось. Саме тому люди їдуть колонами. Тому що коли їде 2, 3, 4, 5 машин – тоді значно легше якось кооперуватися, допомогти один одному в дорозі, порадитися, якою дорогою краще їхати.

Дуже радо допомагають місцеві жителі тих населених пунктів, які проїжджаєш дорогою життя. Вони дуже-дуже цінні поради дають. І, власне, завдяки їхнім порадам нам теж вдалося виїхати.

Ми заїхали, ми там блукали, тому що потрапили під зливу страшну у неділю. І поки тими степовими дорогами ми нормально проїхали, але один момент – ми просто заїхали не туди, трошки заблукали. І потрапили під обстріл. Тобто нашу колону обстрілювали. Ми так зрозуміли – відрикошетили кулі і трошечки пробили кузов першої машини. Але самі російські військові на своїх окупаційних блокпостах, на одному з блокпостів, вони попередили: якщо ви потрапили під обстріл, ви чуєте, що вас починають обстрілювати, – ви різко зупиняєтеся, тихенько розвертаєтеся і їдете в тому напрямку, звідки приїхали. І саме так ми на той момент зробили. І це врятувало нам життя.

Copyright (c)2022 RFE/RL, Inc. Used with the permission of Radio Free Europe/Radio Liberty, 1201 Connecticut Ave NW, Ste 400, Washington DC 20036.