Єсіпова Дар’я, 10 клас, КЗ «Святогірський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Святогірської міської ради Краматорського району Донецької області»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Єленко Тетяна Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року стало для мене справжнім шоком. Слово "війна" прозвучало, як грім серед ясного неба. У цей день, як завжди, я збиралася до школи, але побачила повідомлення, що заняття скасовано. Спочатку я зраділа, але швидко зрозуміла, що радіти нема чому. Війна, яку я знала лише з книг і фільмів, тепер була зовсім поруч. Почали надходити новини про бойові дії біля столиці й численні жертви, але це здавалося чимсь далеким.

У 2014 році наше місто стало прихистком для тисяч біженців і не постраждало, тож я сподівалася, що й цього разу все обійдеться.

Проте реальність виявилася набагато страшнішою. Спочатку зникло світло, потім вода й зв'язок. Місто опинилося в ізоляції, і ми не знали, що відбувається, лише чули далекі звуки гармат. Коли почали свистіти міномети, вибухати будинки, школи й магазини, ситуація стала нестерпною. Зникли продукти й вода, серце завмирало від реву літаків.

Одного разу уламок снаряда потрапив мені в руку, і я, нарешті, зрозуміла: війна не щадить нікого.

Після кількох днів перебування в підвалі сусідів мої батьки вирішили, що далі залишатися небезпечно, і ми виїхали. Під мінометним вогнем, мене, мого друга та його бабусю евакуювали волонтери. Я дуже вдячна їм за те, що вони, ризикуючи життям, вивезли нас у безпечне місце.

Там нас відвезли на озеро, щоб ми заспокоїлись і зняли стрес.

Ми прожили три місяці на Харківщині. Мого друга з його бабусею евакуювали в іншу країну, бо вони вже не могли терпіти ці обстріли, страшні звуки від вибухів та сирен кожної ночі рвали серце навпіл. Я залишилася тільки з моєю бабусею. Серед людей, яких ми зустрічали, були як добрі та чуйні, так і байдужі. Проте найбільше мені запам’яталася 82-річна бабуся Раїса, яка прихистила нас, годувала. Вона ставилася до мене, як до рідної онуки.

Щоранку  пригощала мене товченими горіхами з цукром. Це був справжній делікатес,  я і досі вдячна їй за її доброту.

Однак навіть на Харківщині війна нас наздогнала. Ми рахували дні до повернення додому. Коли це нарешті стало можливим, ми з мамою стояли на колінах посеред вулиці, обіймалися та плакали. Це був момент справжнього щастя — повернутися додому, обійняти рідних та домашніх улюбленців.

Але картина, яку я побачила в рідному місті, була жахливою: люди з блідими обличчями, виснажені й мовчазні, їхні очі неможливо забути. Жодної посмішки, лише тиша.

Мене дуже хвилювало питання навчання. Доки в будинку не було світла, я не могла вчитися дистанційно. Однак моя вчителька історії почала проводити уроки у вцілілому корпусі школи. Там я нарешті побачила знайомі обличчя та змогла спілкуватися з однолітками, адже до цього моїми єдиними співрозмовниками були батьки й коти. Дітей на вулицях майже не було. Життя стало цікавішим, коли нам видали підручники й почали давати завдання. Я стала ученицею середньої школи.

З вдячністю згадую вчителів, які організовували для нас різні заходи: психологічні тренінги, творчі заняття з малювання та ліплення. Це допомогло нам хоч трохи повернути дитинство.

Але спогади про війну не відпускають. Кожен звук машини чи вибух викликає тривогу, нагадуючи про артилерійські обстріли. Мене все ще непокоїть те , що світло можуть знову вимкнути, залишивши мене без зв'язку із зовнішнім світом. Ці пів року були жахливі, наповнені тривогою, страхом, сльозами та болем. Я співчуваю всім, кому довелося витерпіти все це. Але ми, українці, нескорені і обов’язково будемо стояти до кінця.