Солдатенко Аріна, 9 клас, КУ "Сумська ЗОШ І-ІІІ ступенів №20"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Тімченко Світлана Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Лютий. Місто Суми. Звичайний ранок. Нічого не віщувало біди. Як завжди, я прокинулася о 7:00, щоб піти до школи. Але мене насторожила метушня батьків. Вони швидко пересувалися по квартирі та збирали речі. З телевізора лунали новини, але я нічого не зрозуміла.

Батьки сказали: «Швидко вдягайся, почалася війна». І зимовий ранок став ще більш похмурим. Здалося, ніби по кімнатах пробіг холодний вітерець.

Ми миттєво зібрали необхідні речі. Батьки почали думати, як убезпечити квартиру. Мама дістала всі ковдри та покривала, які були у нас вдома. Перше, що ми зробили, - завісили вікна, щоб захистити себе від можливих скалок і не привертати уваги вночі. Те ж саме виконали для скляних дверей, щоб вони не розсипалися від вибухової хвилі. Потім зайнялися облаштуванням безпечного місця. Вирішили зробити його в коридорі, куди бігли під час повітряної тривоги. Я допомогла мамі покласти туди матрац, подушки та теплі ковдри.

Облаштуванню приділили велику увагу, тому що кожну ніч літала ворожа авіація, і нам доводилося там спати.  

Було дуже страшно чути звуки літаків і розуміти, що вони не наші. Від кожного вибуху по шкірі пробігав морозець. Ми намагалися не панікувати та підтримували один одного. Так проходила кожна ніч, а вдень я з мамою і сестрою ходили плести сітки. Через деякий час вимкнули світло, а з ним зникла і вода. Доводилося заповнювати всі порожні ємності, набирати воду, бо ніхто не знав, коли відновлять постачання.

Тато зробив маленькі ліхтарики з підручних матеріалів. Так проходили перші дні, без води та світла.

Згодом стало відомо про перші жертви серед цивільних. Тому ми вирішили шукати бомбосховище. Обійшли декілька приміщень у нашому районі, проте було важко знайти безпечне місце, бо все було непридатне для захисту. 

Тож ми не знали, куди йти в разі небезпеки, і врешті вирішили залишатися вдома.

З перших днів Суми були оточені ворогами. Вулицями їздила ворожа техніка, у небі кружляли літаки. Це було жахливо - не розуміти, що буде далі. З кожним днем в магазині ставало все менше продуктів, а черги були величезні. Люди годинами стояли на морозі, щоб купити хліб.  Від безвиході деякі мешканці намагалися виїхати. Але це було неможливо.

Дороги обстрілювали. Ми кожен день чули невтішні новини про трагічні спроби виїхати. У місті заростала паніка.

Довго велися перемовини про відкриття «зеленого коридору», які неодноразово зривалися. Урешті-решт декілька разів було дозволено покинути місто, але це також було небезпечно. Ми з батьками почали думати над тим, щоб виїхати, але вирішили зачекати кілька днів...

Був кінець березня. Нарешті з’явилася перша радісна звістка для Сум: окупанти покидають область. Місто вийшло з облоги. Так ми вирішили залишитися вдома.

Пройшло літо. Восени ми вже пішли до школи. Разом з вчителями робили корисні речі для армії: виготовляли окопні свічки, обереги, малюнки, збирали теплі речі та продукти, а також проводили благодійні ярмарки. Ми намагалися хоч такими дрібницями допомогти нашим захисникам. Час ішов. Війна забирала радість… Місто жило зборами, донатами, надіями на перемогу…

…Останніми місяцями обстріли почастішали. Вечірні тривоги стали як за графіком, а ночі ми так і проводимо у коридорі. Кожен день для нас - це виклик. Незважаючи на всі випробування, труднощі, страждання я знаю, що ми переможемо.

Народ, який так полюбляє свободу,  не може бути скореним!