Заболотна Валерія, 9 клас, Ямпільський ліцей № 2 Ямпільської селищної ради Сумської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Парходько Оксана Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів… Це мало чи багато? З одного, це зовсім мало, а з іншого – 1000 днів може тривати цілу вічність. Ось і для мене, як і для багатьох мешканців нашої країни, час ніби зупинився, починаючи з 24 лютого 2022 року. Я впевнена, що цей день ніколи не зможе забути ніхто з українці, як би їм того не хотілося.

День, який розділив наші життя на «до» та «після»… День, який змінив нас назавжди… День, який позбавив майбутнього тисяч, мільйонів людей.

Саме в цей день у наше життя увірвалось таке страшне слово «війна». Слово, яке раніше було знайоме з уроків історії, літератури або спогадів моєї прабабусі про Другу світову. Війна - це те найжахливіше, що може статися в житті, адже кожного дня, навіть кожної миті, ти не знаєш, що чекає на тебе…

Я живу в Ямполі, маленькому селищі на півночі Сумщини. Перші бої відбувалися недалеко від нас, неподалік Глухова. Ми виявилися заблокованими від інших регіонів.

Люди не мали доступу до найнеобхіднішого: ліків, продуктів харчування, засобів гігієни. Але через декілька місяців наші славетні воїни-титани звільнили Сумщину від окупантів, і життя поступово почало налагоджуватися. Полиці крамниць знову наповнились усім необхідним. Я знову почала гуляти з друзями, подорожувати, радіти.

До нашого краю почали прибувати переселенці. Здавалось, що фронт відійшов подалі від нас…

Але ж ми живемо на прикордонні, де обстріли керованими авіабомбами, шахедами, дронами - звична справа. І ось 19 серпня 2024 року одна із таких бомб упала за якихось двадцять метрів від мого будинку. Це сталось пізно увечері. У цей момент влучання, здавалось, будинок  ожив, адже він затремтів. Миттєвий вибух, спалах, уламки віконного скла... Ми спускаємось на вулицю не взявши з собою нічого, люди метушаться, бігають, а за нашим будинком видніється страшний чорний дим.

Було страшно повертатися додому, тому ми просто кудись поїхали...

З того часу рашисти в моєму рідному селищі знищили аптеку, приміщення банку, пошкодили дві школи, лікарню, пошту, багато житлових будинків. Але найстрашніше - це те, що вони позбавили життя ні в чому невинних людей. Багато моїх знайомих змушені були переїхати до більш безпечних регіонів нашої області або України. Хтось поїхав за кордон. Спочатку, після першого вибуху, ми з батьками поїхали до Києва, в надії перечекати небезпеку та повернутися у своє тихе та спокійне містечко. Але невдовзі ми повернулися до Сумської області, хоча небезпека триває.

Зараз я залишаюсь тут, адже вірю в те, що все буде добре,  що, як у казці, зло буде покаране, а правда переможе!

Страшно в тому зізнаватися, але саме війна навчила мене цінувати такі прості речі як тиша, блакитне небо, прогулянки на свіжому повітрі, посмішки рідних. А найголовніше те, що вона навчила всіх нас вірити. Вірити в перемогу, у відродження нашої сильної, вільної неньки-України. Вірити в наших сміливих воїнів, які захищають нашу країну від рашистської навали вже котрий рік.

Я вірю, ні, я переконана: ми обов'язково переможемо, звільнимо нашу територію від окупантів і відбудуємо все те, що зруйнували російські нелюди. Слава Україні! Героям слава!