Коли почалась війна, я була по роботі в місті Харків. Приїхала 23 лютого, була на 7 місяці вагітності. Син Артем залишився вдома з бабусею і дідусем. 24 лютого, коли я зрозуміла, що сталося, подзвонила перевізникам, щоб повернутися, але мені сказали, що остання маршрутка не може доїхати до Харкова і більше рейсів не буде.

Моя дитина залишилася вдома, а я вагітна сама в Харкові. Це був жах.

У нас не було підвалу, тому батьки пішли жити в підвал багатоповерхівки. Вони провели там місяць. Дитина просилася на вулицю побачити денне світло, але ракети летіли постійно, і це було майже неможливо. Зв'язок з ними зник, я шукала будь-яку інформацію в групах, інколи щось знаходила, потім знову тиша і істерики. Я не могла дивитися на фото дитини, плакала і боялася найстрашнішого.

Одного разу, коли бабуся з дідусем пішли погодувати собак, дітей вивезли в ДНР. Вони в паніці почали їх шукати, змогли дізнатися, куди саме їх вивезли, і доїхали до них.

Через тиждень їм дозволили виїхати. Почалася важка дорога назад до України. Ми пережили неймовірний стрес, і я досі плачу, коли згадую той час. Артем зараз поряд зі мною, але пережите досі не відпускає.

Найстрашнішим моментом було, коли зник зв'язок і я більше не чула свою дитину, а для моєї мами - коли вона зрозуміла, що дітей вивезли невідомо куди.

Одного разу я випадково зайшла до хабу допомоги. Волонтер приніс мені коляску і сказав, що знайшов її для мене. У нього горіли очі, і я розплакалася, бо народжувати потрібно було вже через три тижні, а всі мої думки були лише про дитину, яка не поруч. Я запам'ятала, з якою турботою вони до мене поставилися.

Після цього я сама намагалася допомагати - поширювала інформацію, донатила за можливості, бо колись і до мене поставилися з неймовірною турботою.

У селі, куди я поїхала після Харкова, магазини були порожні, щось купити було складно. Але це ніщо у порівнянні з тим, як жила моя дитина в підвалі - без тепла, без повітря, пили талу воду зі снігу.

Раніше допомагали волонтери, зараз я як ВПО отримую підтримку і намагаюся працювати.