Іванна Василівна Якімова,

учителька зарубіжної літератури Маниковецького ліцею Деражнянської міської ради Хмельницької області

Війна. Моя історія

Сучасний світ. Швидкий ритм життя. Людина працює: найвищі посади, бізнес, побутові справи вдома...І зненацька може статися неприємне: паніка, страх, хвилювання. Особливо тоді, коли чутно звуки сирен. Коли земля здригається від потужних вибухів.. Коли малеча боїться заснути вночі, а зранку прокинутися...

Ніхто й ніколи не повірив би, що на мирну українську землю знову може налетіти ця хижачка. Навіть тоді, коли українці, затамувавши подих, очікували найгірших новин про її прихід, і кожному з нас до останнього не вірилося, що знову на своїй землі зазирнемо ЇЙ у вічі... І вона прийшла... Ні, не прийшла -увірвалася! Як злодій! Удосвіта, зненацька. Так несподівано та підступно...! Саме тоді, коли втомлені за день дорослі та малі додивлялися свої сни...

Той ранок закарбувався в моїй свідомості назавжди. Крізь сон я почула щось схоже на віддалені постріли, що лунали один за одним. Напівсонний мозок видав припущення про те, що десь поряд опинилися мисливці за дичиною, які розбудили все містечко.На якусь мить постріли вщухли і я спробувала заспокоїтися. Недобрим словом згадала тих горе-мисливців, які так безжально забирають життя у безневинних божих створінь. Наче заспокоїлася, проте на душі стало надто вже неспокійно, серце шалено застукотіло в грудях. Прокинувшись, спробувала переконати себе, що бачила жахливий сон, доки не пролунав дзвінок мобільного. Похапцем беру телефон, тремтячими руками натискаю потрібну кнопку й одночасно думаю:" Це ж кому не спиться - на годиннику опів на шосту..."

Коли я почула голос свого директора, мені здалося, що зараз знепритомнію: "На роботу не їдьте. З дому не виходьте. Бережіть себе й своїх рідних. Тримайтеся. Почалася війна..." Від почутого тіло скував невимовний жах. В очах одразу потемніло, в жилах захолола кров. Не хотілося вірити власним вухам, моя свідомість навідріз відмовлялася прийняти цю моторошну звістку. Цієї ж миті мені дуже захотілося випити води, холодної води з криниці. Не памятаю, як склянка з водою опинилася у мене в руках . Згадую лише, якою смачною була мені звичайна джерельна вода, наче пила я її востаннє...

Життєдайна цілюща волога таки зробила свою справу. Поволі я почала повертатися до реальності, до трагічної реальності. Розуміючи, що мій психологічний стан поза межами норми, спробувала хоч якось собі допомогти. Для цього вирішила скористатися однією з дихальних вправ: глибокий вдих, різкий видих. Повторила декілька разів - і я більш менш при тямі.

Та все ж з будинку на вулицю вийти було боязко. Здавалося, що на дворі на мене чатує страшенна небезпека.. Наче хтось невідомий ще з ночі підлаштував смертельну пастку, а я знаю про це, тільки не знаю, де саме вона чекає на мене. До того ж знаю й те, що моя інтуіція мене ще ніколи не підвела.

Таки змусила себе зібратися з духом, адже негайно потрібно вирішити декілька невідкладних справ.

Якби ви знали, як тоді захотілося жити! Не було ніякого бажання потрапити під обстріли, як гадалося того ранку, чи загинути від вибуху ворожих ракет десь на вулиці чи в магазині, чи дорогою до дому...!

Стою у довжелезній черзі біля поліклінки - тут найближчий банкомат. Потрібно зняти декілька сотень гривень, що їх залишила як резерв з минуломісячної зарплатні. Стою, така ж налякана до смерті, як і всі, хто прийшов за грошима, починаю хвилюватися, хоч би вистачило готівки на всіх нас. Раптом прогриміли вибухи, застугоніла земля, задрижали шибки у вікнах, затремтіли люди в черзі .. Десь зовсім поряд знову й знову бахнуло, мабуть, Вінницю бомблять..

Черга захвилювалася: деякі люди почали квапливо розходитися, а дехто все ж залишився чекати далі. Моя уява була переповнена епізодами з кінофільмів про війну, які я вже подумки почала вставляти в СВОЮ буденність. Тут мали місце найжахливіші руйнування, важкі поранення, полон, втеча від ворога, втрата найрідніших..

Заощаджені гроші витратила на те, що має бути прозапас в екстремальних ситуаціях: сірники. свічки, миючі засоби, сіль, консерви, крупи, найдешевші ліки...

Вдома познаходила порожні пластикові пляшки, наповнила їх питною водою. Тепер в моєму льосі разом з овочами та консервацією зберігаються ще й пляшки з водою.

Цей день став для мене єдиним днем за все моє життя, коли я змогла усвідомити для себе те, про що так рідко замислювалася раніше. Щойно я зрозуміла, що до сьогоднішнього ранку в мене абсолютно не було проблем, а те, що раніше здавалося мені проблемою, в порівнянні із сьогоденням - дрібні клопоти. Ще вчора я була щасливою...Я була безмежно щасливою! Але не усвідомлювала цього так, як усвідомлюю сьогодні. Як же я пошкодувала про це!

Тепер у мене немає можливості знову опинитися в моєму "вчора", бо воно стало вже не таким, яким було раніше: не таким вільним, не таким яскравим та сонячним... Моє життя змінилося назавжди. Я стала іншою людиною.

Від сьогодні моє життя розділилося на "до" та "після"...

Ворог забрав у нас багато: в дітей - безтурботне дитинство, в матерів - синів та дочок, в дружин - чоловіків, усіх нас позбавив доброго ранку. Залишилася хіба віра в недалеке щасливе майбутнє.

Щодня бачу перед собою дитячі допитливі оченята, що не так давно горіли яскравими вогниками. Потім ці вогники потьмяніли. Серед уроку боязко глянули на мене й запитали: "Ми помремо?" Знайшлися сміливці, яких цікавило наступне: чи будуть нас розстрілювати? Чи зруйнують наші домівки, наш ліцей, скидаючи бомби з літаків?

Безжальні орки чинили немислиме. Їхніми трофеями стали не лише спалені будинки мирного населення й зруйновані вщент міста й села - ці дикуни отримували задоволення від того, що немилосердно кривдили стареньких, по-звірячому гвалтували як жінок, так і маленьких дітей, навіть немовлят...Яка ж мерзота ступила своїми брудними чобітьми на нашу святу землю!

В рази жахливіші від монгольської навали, вони заполонили наші землі, наче сарана.Скільки огидних слів спадає на думку, щоб висловити відразу до створінь, які посміли підняти руку, по лікті в крові, на безневинне дитя!

Знаю, що не одне покоління рашистів буде нести відповідальність за скоєні ними злочини: буде спокутувати сльози матерів, які назавжди втратили своїх дітей; на колінах благатимуть Всевишнього, щоб пробачив їхнім предкам ті злодіяння, які так холоднокровно чинять сьогодні. Будуть молитися, та не вимолять прощення! Господь бачить, що роблять руки, чує, про що говорять уста. Не буде прощення катам українського народу, ніколи не буде! Прокляті Богом та людьми, невинно згубленими душами, згинуть вороги навіки з нашої славної землі!

Усе сказане мною вище - це не майстерний підбір слів та виразів, щоб справити на вас бодай якесь враження. Це щиросердне зізнання, це крик моєї душі, який я довгий час носила в собі. Це моя сповідь, мій серцевий біль, що періодично то вщухає, то знову турбує мене. Не тільки мене одну. Це біль всього українського народу.

Слава Україні! Слава та вічна память героям, що віддали власне життя за наше щасливе майбутнє!

Поборемо, вистоїмо! Ми сильні, бо ми - українці!