Скидан Дарина

9-б клас, Єрківський ліцей імені Героя України В.М. Чорновола Єрківської селищної ради Черкаської області

Вчителька, що надихнула на написання – Янворська Лариса Анатоліївна

Війна. Моя історія

Війна для кожного українця розпочалася по різному. Для когось раніше, для когось пізніше, хтось відчув це сильніше, а хтось слабше.

До початку війни моя родина жила на сході України. Говорили російською мовою, я ходила в російську школу. Жили, як більшість людей. Особливо не задумувалися над тим, хто ми та якого роду. Та все змінила війна.

У 2014 році ми змушені були переїхати. Невідомість лякала, та ще більше лякало те, що відбувалося в моєму рідному містечку. Разом з тим, я не могла зрозуміти батьків. Куди, чому, на скільки ми їдемо!?

Всі люди часто стикаються з якимись внутрішніми битвами за своє життя, дорогу і своє майбутнє. Такі війни трапляються, коли людина прагне бути доброю людиною до всіх. Але на шляху до цієї мети трапляються різні випробування, з якими треба боротися. Не завжди це буває легко, але саме такі моменти допомагають дійти до мети і можуть стати важливими стимулами для розвитку та самовдосконалення. У таких битвах часто зустрічаються перемоги й поразки. Але потрібно пам’ятати, що не завжди буде тільки перемога і в разі невдачі не хвилюватися і не засмучуватися, а знати, що кожна така невдача є можливістю виправитися і навчитися робити правильно.

Саме тоді, у 2014 році я почала говорити українською. Не через примус, а через внутрішню потребу. Саме тоді я чітко усвідомила, що я – українка.

Нас добре зустріли на новому місці. Допомагали і представники влади, і місцеві люди. У школі вчителька і однокласники теж підтримали мене. Але

я дуже сумувала. За бабусею і дідусем, які залишилися там, під окупантами. За друзями, яких мені до цього часу ніхто не замінив. За своїм будинком, своїм ліжком, за деревами під вікном, за стежкою до школи. За всім, що втратила…

Сподівалася, що це не надовго.

24 лютого моя душа знову була пошматована. Мама розбудила, всі спустилися в підвал. Знову безнадія, безпорадність. Я стала часто хворіти. Що допомагає нам? Віра. Віра в Бога, у справедливість, у Перемогу.

Як це не страшно звучить, але я звикла жити в умовах війни. На щастя, тут немає активних бойових дій. Проте війна є скрізь, у всіх частинах України. Я відчуваю це щодня, щогодини, весь час. Війна вимагає сміливості, мужності й рішучості у будь-якому сенсі – фізичному або духовному, терпіння та впевненості у собі. Але важливо пам'ятати, що наш, дитячий шлях має бути мирним. Не можна забувати про права інших людей і завдавати шкоди оточуючим. Така боротьба має бути справедливою і дає можливість реалізуватися кожному.

Я здобула багато нового. Більше дізналася про свою країну, побачила власними очима різноманітність, велич і красу України. Тепер маю дві малі батьківщини: там, на сході та тут, у центрі держави.

Де я хочу жити після Перемоги? Не знаю, не можу вирішити. У найстрашніші часи я отримала підтримку саме тут, на новому місці. Я відчула себе частиною великої української спільноти, яка об'єднує нас усіх навколо спільних цінностей та ідеалів.

Я пишаюся, що я – українка. Росту у великій родині, що здавна притамано нашому народові. Маю трьох сестер та двох братів. Живемо ми дружно, підтримуємо один одного та допомагаємо при потребі. Допомагаємо нашим воїнам, які оберігають і захищають нас. Віримо в перемогу України. Ми всі разом, і ми – незламні.

Слава Україні!