Надія Петрівна спочатку почула про жахи війни від доньки, яка була в Ірпені, а потім відчула все на собі у Бахмуті
Наша сім'я мешкала до початку війни в місті Бахмут. Чоловік мій був військовий. Останні півроку в них була ротація і він уже служив в Бахмуті в частині. О п’ятій ранку сильні вибухи були, чоловік мій швидко зібрався визвав таксі і поїхав в частину.
Донька жила в Ірпені. Вона з Києва з нічної зміни їхала, подзвонила і сказала, що Київ також обстрілюють. У нас в Бахмуті в перший день війни що було більш-менш спокійно, а після обіду дочка мені подзвонила в істериці, бо їх бомбили і вони не могли виїхати.
2 березня електричка мала вивозити людей. Донька з онучкою туди пішли, а туди за годину до відправлення росіяни кинули снаряд і всі колії перебили. Тому вони йшли сім кілометрів до Романівського моста.
Онучці десять років, і вона згадує, як вони йшли у великій колоні людей, а по них стріляли. Вона бачила, як там маму з донькою вбили. Уявляєте, які жахіття дитина бачила?
Я не хотіла виїжджати, але чоловік настояв, сказав, що буде дуже погано. Почав дзвонити, і казати, щоб ми виїжджали: «Ти ж розумієш, що ви - сім'я військовослужбовця» А я ще й у військовому госпіталі працювала чотири роки як працівник ЗСУ. Я не знала, куди їхати, а потім колишній зять мені зателефонував і сказав, що є в нього пуста хата на Кіровоградщині, щоб приїжджали і жили. Ми найняли мікроавтобус і поїхали. 4 квітня виїхали ще й з бабусею-свекрухою, 86 років їй було.
Потім ми переїхали у село ближче до Кропивницького у село Суботці. Чоловіка мого списали, він зараз інвалід війни, отак ми в тут і живемо. Нам хоть трішки тут держава допомагає, але ж Бахмут вже стертий з лиця землі, великі підприємства розбомблені.
Я хочу, щоб закінчилася війна і був мир. Сподіваюся, що нам допоможуть відбудуватись. Хочу, щоб ще красивіше була наша Україна. Щоб була і вільна, і заможна, і процвітаюча. Я думаю, що воно таке і буде, і ми переможемо.
