Волкова Анна, 11 клас, Запорізька гімназія № 107

Вчитель, що надихнув на написання — Бабиченко Лариса Борисівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Сьогодні навдивовижу погожий день. Так приємно прогулюватися лісом після тижня дощів. Дивлячись на зелені гілки ясену, крізь які пробиваються холодні промені осіннього сонця, мимоволі згадуються найкращі дні цього літа.

Літо 2024. Її приїзду я чекала, наче Хатіко повернення господаря. Коли Вона приїхала до Львова, також дощило. Ми разом вийшли з вокзалу та ще дві години їхали до мого дому. Під монотонний стукіт крапель, Подруга заснула. А я досі не вірила очам: ось Вона жива й світла, як завжди, безтурботно спить, поклавши голову на моє плече. Так спокійно, по-дитячому посопуючи, знаючи, що я нікому не дозволю потурбувати її.

Цілий місяць ми були разом. Розмовляли; готувалися до НМТ на невеличкому острові посеред озера; обговорювали команду футболістів, які нещодавно заселилися у готелі поруч із моїм будинком; дивилися щоночі серіали. Та одного дня ми вирішили піти до лісу, щоб дізнатися, куди ж саме нас виведе звивиста стежка, на яку потрапили минулого разу, але так і не дослідили через грім та зливу. Передчуття пригод. Той самий легкий аромат хвої одразу після дощу та тиша. Але вона не пуста. Десь щебече пташка, а недалеко від нас загарчав пес, що гнався за зайцем, наступив на гілку. Шелест листя. Тепер ми зостались один на один з могутнім лісом, що простягається на багато кілометрів. Подруга розраховує на мене, адже вважає за жарти те, що я не орієнтуюся на місцевості. Але це правда… І повернулися додому ми тільки завдяки гугл-картам…

Весна 2022. Великий санаторій вперше за декілька років наповнився людськими голосами. Я ні з ким не розмовляю, адже інші підлітки здаються такими ж розгубленими. Ми розуміємо одне одного, але не маємо сил на розмови чи навіть прості вітання. Але ж усе має здатність змінюватися, правда? Ось до нас заїхали волонтери, і ми вперше за той тиждень заговорили, знайшли однодумців, відкрилися одне одному. У мене вийшла доволі різношерста компанія. Різні вподобання (ІТ, настільний теніс та пригодницькі книжки), різні цілі та світогляд, різний вік. Здавалося б, такі люди швидко набриднуть, але ми спростували цю думку. Показали дорослим, що можемо розширити межі комфорту та вчитися одне в одного. Тільки б не залишитися знову самим. Тільки б не втратити тонку нить соціуму, що розірвалася після переїзду з домівок. Ось ми і знайшли нашу найбільшу схожість.

Ніч. Уже минуло пів року, а ми все так само спілкуємося. Тим більше, зараз я у пильній пустій комірці ховаюся від хлопців, сподіваючись, що наступною буду шукати всіх не я. Ну а що, вимкнення світла ще не привід сидіти у своїх кімнатах. А те, що директор заборонив бігати по корпусах після десятої… Так нас ще спіймати треба! І адреналін не вщухнув після прогулянки по лісу, де друзі випадково розтормошили величезний мурашник. Так швидко вони ніколи не бігали! Це добре, що я вирішила пройтися з волонтером іншою стежкою, адже не з кожним вийде обговорити серію книг “Будинок дивних дітей”. Та й інша причина залишитися з ним наодинці була, але нехай це зостанеться маленьким секретом. Так ось, мене все-таки знайшли передостанньою, але через постійні перевірки корпусів кадетами військової академії, ми вирішили піти на гойдалки…

Наше життя ніколи не стоїть на місці. 

Ми можемо проживати день за днем, потопаючи у жалю до себе, а можемо згадувати з теплом ті незабутні дні, коли безсонні ночі та обстріли зближували зовсім різних людей.

Коли море здавалось по коліно, а страшні події, де життя мирного населення та військових залежало від волі іншої країни, оминали маленьке містечко на Заході, даючи змогу головним героям своїх історій навчитися пускати жабок по гірській річці. Коли загубитися у сусідньому місті на вечір ставало жартом дня, а не трагедією, і наші долі перепліталися під мерехтінням тисячі зірок.