Кідрук Наталія, 10 клас, Ліцей № 3 Новокаховської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Романович Ірина Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

З книжок ми добре знаємо, що війна приносить тільки руйнації, які виникають через жорстокі бої при розподілу територій. На жаль, наше сьогодення майже не відрізняється від історичних війн наших предків. Так само в 21 столітті країни продовжують захоплювати сусідні держави задля розширення власних територій.

Сьогодні ми можемо спостерігати подібну ситуацію в Україні.

24 лютого 2022 рік – дата, яка назавжди буде закарбована в пам’яті кожного українця, дата,  яка поділила життя на до і після. Мій ранок почався не з запашної філіжанки кави. О п’ятій ранку ми прокинулись  від страшних вибухів та новин про початок повномасштабного вторгнення зі сторони  Росії.  Слова мами, які я ніколи не зітру з пам’яті: “Почалась війна, телефонував ваш брат, у Полтаві були вибухи”. Незрозумілість ситуації охоплювала мене ще більше. Війна? У 21 столітті?

Невже ці тренування, тривожні валізки насправді не були жартом? Питань у голові було безліч. Телефон  розривався від тієї купи новин та повідомлень, які просто не давали спокою.

Паніка зростала ще більше. Щоб відволіктися від цієї масової інформації, я вирішила подихати свіжим повітрям, але й там не було спокійно. Хвилини через три  над моєю головою пролітає перша ракета. Я завмерла. Мені здавалося, що мої ноги просто вросли в землю, немов  пустили корінці до ґрунту. І от я чую страшний гуркіт. Техніка їхала без перестанку, таке враження, немов би грім гримів серед ясного неба.

Через 5 годин наше селище вже було окуповане російськими військами. Все сталося надто швидко.

Ніч була довгою. На щастя без обстрілів,  але заснути ніхто не міг. Гуркіт машин не стихав. За ніч ми з родиною обговорили  всі плани та дії у випадку масового нападу, підготували необхідні речі для евакуації. У кожного члена родини була своя позиція щодо часового проміжку, коли саме нам треба рятуватись.

Старша сестра хотіла виїжджати негайно, мама говорила ще трохи зачекати. А я досі не могла повірити, що наше життя перевернулося з ніг на голову.

Ми до останнього вірили, що все це закінчиться дуже швидко, два-три тижні, але, на жаль, з кожним днем все тільки погіршувалось. Дні летіли немов скажені. Ситуація в селищі була дивна. Усі немов сказилися та почали скуповувати весь товар у магазинах, вулиці заповнювали черги автомобілів до АЗС. Люди масово почали залишати свої будинки та виїжджати, хто куди. За переїзд замислювались і ми. Куди їхати, яким шляхом поведе нас дорога, ніхто не знав, але ми були впевнені, що подалі від окупації буде безпечніше. Хоча наслухавшись чуток та дезінформації від односельчан, виїжджати було небезпечно.

Минали тижні, сварки стосовно переїзду не вщухали. Мама та бабуся категорично відмовлялися виїжджати, залишати будинок вони не хотіли. Депресивні думки поглинали мене ще сильніше.

Я не уявляю життя без них. Покинути будинок, у якому я провела все своє життя? Залишити це все в спогадах? Сльози котилися по моїй щоці. Травень,5 ранку. Автобусна станція напрямок Нижні Сірогози –Польща . Серце стискалося від болю, я не розуміла, що мене чекає по- переду: нова країна, оточення, адаптація до людей. Стримувавши сльози,я продовжила свій шлях. Минаючи сотні кіломентрів, розуміла, що  домівка була вже зовсім далеко. Я до останнього сподівалася, що це все  закінчиться і ми невдовзі  знову повернемося в рідну Херсонщину.

Але, на жаль, досі залишаюсь за кордоном, змога повернутися до рідного дому рівняється нулю. Щодня я картаю себе за це рішення і досі не можу звикнути до життя без рідних.

Життя за кордоном не виглядає так ідеально, як ми звикли бачити по телевізору, щодня я стикаюсь з новими проблемами, стосовно ставлення до українців, нас тут не люблять -  і це факт. Ми назавжди залишимося тими самими, ворогами, як багато років тому, людей не змінити, так як і історію цієї країни. Хоча мені все одно не вистачає тих моментів, які ми так і не встигнули реалізувати. Плани, які були побудовані до війни, розсипались вщент, немов порцелянова ваза, яку немає змоги зібрати до купи.

Збираю всю свою силу й витримку й живу далі... Треба жити...