Тікаючи з-під обстрілів, Євгенія навіть паспорт забула. Вони з чоловіком думали, що виїжджають з села ненадовго, тому не вирізали курей і просили про це сусіда

У нас було гарне село. Ми хазяйство тримали: курчата, кури, качки. Все старалися і для сім’ї, і для дітей, щоб допомогти. Тепер гепає у Великій Олександрівці - там хати через одну пошкодило. 

Запам’яталося, що в Херсон вже влетіли росіяни, а потім - в Олександрівку і у Високопілля моментально, бурею залетіли. Окупували все до Олександрівки і почали гепать на Білу Криницю, на Кар'єрне – наше село, на Первомайське - там же села по кілометру одне до одного. 

У нашій хаті чотири шиферини зняло, чоловік збирається їхати вкрити. А чи резон вкривати, чи може ще дужче гепнуть, - не знаємо, що робити. 

Ми зараз у людей на квартирі. Дякувати Богові і людям, що нас пустили безкоштовно, тільки комунальні платимо. 

Ми брали пайок з чоловіком від Фонду Ріната Ахметова, дякую. Тільки чоловік поки що на полу спить. Хазяйка дала нам матрац, а вчора ми домовилися - люди нам дають і диван безкоштовно. А так – водичка холодна і гаряча, світло є. Боїмося, щоб не було гірше. 

Я не стала спати зовсім і сип у мене, я думаю, на нервовому ґрунті. Там собачка моя залишилася, курочки мої і качечки – всі там.  Залишився там один чоловік на всю вулицю, і всі, хто повиїжджав, його просять, щоб собачок, курочок кормив. Бо ми так зірвалися і всі почали тікати, бо ракети летіли над хатою. А ми у підвалі ховалися з чоловіком. 

Я ж думала, це на чотири дні сюди, і все. А воно - вже добрих пів року в Кривому Розі знаходимося. Я тому сусіду казала: «Ріжте птицю, давайте хлопцям, самі їжте, яйця беріть». Нащо ж їх тримати? Не знаю, коли ми туди вернемось. 

Я летіла сюди, паспорт з дому не взяла. Я в такому шоці була, що всі люди повиїжджали, не було більше транспорту. Ми поїхали хто знає куди на трасу. Їхав бусик, я зупинила його, кажу: «Ви на Кривий ріг?» – «На Кривий ріг» – «Нас візьмете чотирьох? У мене брат паралізований з жінкою в цьому селі, і я з чоловіком». Він каже: «Тільки в мене свині в бусику» – «Ми згодні». Хто знав, з ким і чим їхати, якби тільки втекти від бомбардування. Тоді він нас узяв. Я паспорт вже тут робила. 

В нас у селі всі дома повідкривані, повитягувано скільки у людей. Де воно поділося? Бог його знає. 

Коли війна закінчиться, я така щаслива буду - мабуть, ще на пів метра виросту. Від радості буду землю цілувати, хвіртку і ворота, якщо вціліє все. Дай, Боженько, дожити, щоб це було. Щоб додому всі вернулися люди у село.